Дідусь був жилавий, з довгим сивим волоссям і орлиним носом.
– Ні, – обернулась до нього Марина. – Шкільну ще минулого року спалили. Старший клас. Зате нас повели в міську. Дорослу! Для нас спеціально загородили всю вулицю, і ми там палили!
Марина подивилася на дідуся з тріумфом. Той підняв праву долоню і провів по своєму довгому волоссю. Дідусь був не такий, як у всіх. Мама поза очі називала його “старий хіппі”, але не могла пояснити Марині, що це значить.
– Дорослу спалили? А для чого? – дідусь скривив рот.
Мама, жінка років сорока, скоса подивились на діда. Зараз знову почне, подумала вона.
– Щоб місце не займала, – пояснила Марина. – Бо всі книжки осцир… осциф…
– Оцифрували, – підказала мама.
– Так, – тріпнула кучерями Марина, – і тепер не треба, щоб вони займали місце. Там тепер буде – супермаркет!
– Чудово, – сказав дідусь.
Він сказав це так, що мама вперлася руками в боки. Вона не набрала вагу, але вже стала трохи квадратною. Вік.
Марина повернулась від діда до мами:
– А ще вчителька казала, що бібліотеки допомагають піратам.
– От виб…
– Що!.. – мама голосно перебила дідуся, хоч той говорив ледь чутно й сам зупинився, – що Ви собі дозволяєте при дитині?
Вона так і не навчилася казати свекору тато, а називати по імені було ніяково, тож доводилось уникати прямих звертань.
– Колись вони казали, що електронні книжки сприяють піратству, – сказав дідусь мамі, – поки не навчилися їх контролювати. Тепер у них піратству сприяють бібліотеки!*
– Все правильно, – мама міцніше вперлася руками в боки, – а як перевіриш, що один раз куплену книжку читає тільки одна людина? З електронними все просто – у кожного свій електонний підпис, одні відбитки…
– А чому одну книжку має читати одна людина? – підвищив голос дід, випрямляючись у кріслі. Плетене крісло різко рипнуло.
Марина не розуміла, чого вони зляться, але на дідове запитання знала відповідь:
– Право на знання треба заслужити. Знання не може бути безкоштовним, – відтарабанила вона.
– Вас і такого у школі вчать? – дід притишив голос і осів у своєму плетеному кріслі. Крісло рипнуло, ніби зітхнуло.
– Правильно, Марино, все правильно. Краще ти вивчиш менше, зате законно.
Мама зробила помилку. Вона надала голосу педагогічного тону, тому Марина подивилась на неї з сумнівом.
– Спершу вони почали віддалено стирати книжки, – поверх голови дівчинки сказав мамі дідусь. – Доню, ви ж чули від мого сина історію з книжкою Оруелла? Вони стерли її на гаджетах людей.** Пшик! – дідусь клацнув пальцями, – і нема, як не було. Наче в самій книжці Оруелла. Потім вони навчились активувати кожен гаджет відбитком пальця. Одну книжку може читати одна людина. А тепер вони палять паперові книжки, бо не можуть контролювати – як у скільки там за Фаренгейтом.
– Це зовсім інше!
– Ага, зовсім інше. Скількись там за Цельсієм.
Мама замахала на нього обома руками, а дідусь продовжував:
– Вони продовжили копірайт назад і назад у часі, так що кожна блінська книжка вже під копірайтом, до Біблії й до Корану…
– Автор повинен отримувати винагороду!
– Якби ж автор! Це копі-райт, доню, копі – його вже й не називають авторським правом!
Марина кліпала очима й переводила погляд з дідуся на маму й назад, як глядач на тенісному матчі.
Дідусь підвищував голос:
– А потім те саме зробили з підручниками, з фільмами, з науковими передачами – плати або рости дебілом! І ростуть дебіли!
– Не при дитині!!!
– Я не про тебе, сонечко, – схилив до Марини голову дідусь, тихо звернувшись до неї прямо під криком мами, – ти якраз молодець. Думаєш трохи.
– Марино, вийди звідси, – наказала мама.
– Ну мама…
– Я тобі мамну! Йди роби домашнє завдання. Вчителька казала, що у тебе в профайлі мало даних.
Марина пішла до себе в кімнату. Вона чула, як мама з дідусем іще сперечались на підвищених тонах. Потім, видно, розійшлися по своїх кутках.
Марина залізла в інтернет. Подлубалась у ньому, щосекунди бездумно закриваючи рекламу. Скачати вона нічого не могла. На комп’ютері стояла блок-програма. Програму поставили, коли Марина накачала свій улюблений мультсеріал про бідну дівчинку Сінді, що стає принцесою й допомагає бідним. За мультик у кінці місяця автоматично зняло третину маминої зарплатні. Блок-програма теж коштувала немало, проте мама вирішила витратитись один раз, щоб уникнути неприємних сюрпризів потім. Мама й сама часом скачувала фільми випадково – лише потім помічала. А з рахунку знімало, і спробуй доведи, що ти не подивився, й поверни гроші.
Марина зітхнула і взялася за домашнє завдання. Вона стала старанно заповнювати профайл у соцмережі: улюблені телепрограми, який одяг вона любить, які ляльки, хто її улюблені актори, персонажі мультиків. Щодо останнього Марина не вагалась. Принцеса Сінді.
Через годину до кімнати тихо прошмигнув дідусь. Коли він не сидів, було краще видно, наскільки дідусь кістлявий. Він досі намагався триматися прямо, але вже не виходило.
– Марино, ти розумна дівчинка, – сказав дідусь, тримаючи руку за спиною. – Може, вже зрозумієш. Тут теж палять книжки, як ви сьогодні. На! Тільки мамі не показуй.
– Паперова? – простягнула руку Марина.
А тоді відразу сховала руки за спину:
– Ти не можеш передавати її мені.
– Я її купив. Колись, давно.
– Але якщо даси мені, а не купиш нову – ми обкрадемо автора.
Дідусь зітхнув:
– Автор давно помер.
Марина непевно потягнулася до книжки:
– А що, паперові чесно кращі? Ти мамі казав.
– Та ні! – усміхнувся дід. – Жодного значення. Дивись… – він замислився і став накручувати пасмо сивого волосся на кістлявий палець. – Як у мультику про Сінді. Електронну книжку Сінді не може прочитати й віддати потім іншій дівчинці. А паперову – може. Електронну може прочитати тільки багата дівчинка. А паперову може прочитати й бідна дівчинка, у якої нема грошей. Колись могла взяти в бібліотеці. Наприклад, – дід скривився. – Знання ж не повинно бути тільки за гроші.
– А в школі кажуть…
– Не все, що кажуть у школі, правда. Дивися, – він розгорнув книжку, – тут є про дівчинку, яка робила не так, як усі. Вона схожа на тебе.
– Вона принцеса?
– Ні, – дідусь усміхнувся, – зовсім не принцеса. Але схожа на тебе. Її звуть Кларіс.
– Кларіс. Гарне ім’я.
– І Марина – дуже гарне ім’я, – він погладив дівчинку по голові.
Марина невміло стала гортати жовті сторінки. Томик був тоненький, але їй все одно здавався незручним і громіздким. На її планшетку, значно меншу, вміщалися тисячі коміксів, книжок, а ще мультиків.
– Ти тільки нікому не кажи, – сказав дідусь. – Навіть Лілі, добре? Бо тобі нічого не буде, ти маленька, а мене не похвалять, – він помахав пальцем.
– Я знаю. Передавати книжку чи слухати музику чи дивитися кіно разом – це все одно що красти.
– Які дурниці. Прочитай, а потім я тобі дам іще.
– У тебе є ще?
– Багато. Тільки тс-с, – підморгнув дідусь.
– Марино, ти закінчила? Йди… – мама ввійшла в кімнату так раптово, що Марина не встигла заховати книжку за спину. – Що це? Ви! – мама підняла очі на діда. – Якщо Ви хочете піти слідом за своїм сином – будь ласка! Але дайте спокій дитині! – її голос ставав голоснішим щосекунди. – Мені начхати на вас! Але знайте, ми вже заставили будинок, аби заплатити Вашому сину за адвоката! Вам – грошей більше нема! Але мені чхати! Мені начхати на вас! І на сина Вашого!!! – мама накрутила себе до істерики, її голос зривався. – Але дитину не чіпайте!
Марина кліпала очима, щоб не заплакати. Знову вони про тата, якого вона вже й погано пам’ятає. Дідусь казав, що тато просто любив учитись і не робив нічого поганого. Мама різко підійшла й вирвала з рук дівчинки книжку.
– Геть з її кімнати, – тремтливим голосом сказала вона дідові, й тому було ще тяжче триматися прямо, коли він виходив.
Коли мама заспокоїлась, Марина слідом за нею пішла в сад, і вони спалили книжку на місці постійного вогнища. Книжка горіла яскраво-жовтим і майже без диму, сторінки спершу почорніли по краях, а тоді зайнялись одна за одною. Так: пши-пши-пши! Проте цього разу Марина не відчула захвату, як вранці під бібліотекою.
– Ти поменше слухай цього старого хіппі. І краще не розповідай про книжку в школі, – сказала мама, коли вони верталися від вогнища.
Марина розуміла. Вона розуміла і про тата.
Ввечері Марина зайшла на свій щоденник у соцмережі. Це були записи, які вона нікому ніколи не показувала. Тільки для себе. Марина написала:
“Ліля сказала що у них хом’ячиха народила хом’ячків і Ліля мені дасть одного якщо хочу але треба запитати маму але я ще не питала. Бо ми палили книжки і я хотіла розкзати і потім запитати але мама стала сварития з дідусем бо дідусь казав що паперові книжки кращі а мама не вірила. Дідусь подарував мені справжню паперову книжку і сказав що там дівчинка схожа на мене але вона не принцеса вона Кларіс але мама забрала книжку і кричала і ми її спалили але дідусь казав що у нього є ще багато. Завтра попрошу маму щоб дозволила взяти у Лілі найменшого манюсінького хом’ячка”.
Наступного дня по дідуся приїхали з ордером.
Артем Чапай
Оригінал: infoporn.org.ua