Мені видається важливим повернутися до суті справи. А саме: до питання, чим є мистецька виставка в стінах університету і яку роль вона може виконувати. І для цього випадає сказати кілька слів про те, що таке гуманітаристика загалом.
Передусім, варто пам’ятати, що гуманітарне знання не верифікується ані повсякденним досвідом, ні лабораторними даними. Воно завжди персоналізоване і суб’єктивне. Відповідно, під сумнів підпадає як його справедливість, відповідність істині, так і сам статус його як знання. І найкращий тут приклад – мистецтво, котре, на думку багатьох, має не слугувати пізнанню, а робити життя приємнішим.
До мистецтва ще повернемося, а наразі хочу звернути увагу, що найдавніший приклад, який спадає на думку (принаймні, мені на думку), – це історія страти Сократа. Нагадаю, що Сократ за рішенням своїх співгромадян-афінян випив чашу цикути за свою, якби ми нині сказали, пряму фахову діяльність. А саме, за розмови, які провадив з афінською молоддю, таким чином розбещуючи молодих людей запереченням традиційних богів. Мені особисто це нагадує засудження художника за його художнє висловлювання.
Повертаючись до мистецтва: ми знайдемо довгу низку імен тих, кого засуджувала громадська думка, але кого ми вважаємо, з меншими чи більшими поправками, неповторними геніями людства: Леонардо, Караваджіо, Ван Гог чи Енді Воргол. Справа в тому, що гуманітарне знання загалом – винятково крихкий і завжди загрожений обшир, оскільки воно ніяким чином не спирається на тверді (чи холодні) об’єктивні дані, а є формою інтерпретації. І будити сумнів – його випробуваний інструмент. Мистецтва це стосується повною мірою. Мені здається, університетські гуманітарії мали б бути першими, хто це знає, а відтак береже згадане право автора будити сумніви. Брак такого розуміння – дуже тривожний знак того, з якою якістю гуманітарної освіти маємо справу. І тут ідеться не про конкретний університет, а про університети взагалі.
Можливо, університети нині продукують висококваліфікованих неуків не лише на кафедрах економіки чи біології, але й на гуманітарних кафедрах також. Або, як це описав Хосе Ортега-і-Гассет у 1930-х: «Треба, щоб науковець перестав бути тим, ким він так часто, на жаль, є сьогодні – варваром, що знає багато про одну річ». На додачу, у випадку «Українського тіла» йдеться про – нехай мені пробачать випускники і студенти інших університетів – найкращий гуманітарний виш країни, який його нинішні і колишні студенти (і я також) готові всіляко обстоювати. І мене особисто питання того, які знання отримуємо і чи здатні ми використати усі можливості, що їх надає університет (включно з вільнодумними, незручними, але все ж таки корисними хоча б як «спаринг-партнер» для кристалізації аргументів, його осередками), в усій ситуації навколо виставки «Українське тіло» стурбувало чи не найбільше. Як і те, наскільки жваво гуманітарії заперечують здатність мистецтва бути інструментом пізнання (як хоча б література), а відтак приймати часом неприємні для ока форми або мати глибше значення, ніж помітні з першого погляду б/ушні меблі. А для університету ще й способом втручатися в суспільне життя, як про це писав Ортега-і-Гассет.
Але, можливо, справа не в простій якості знань, що загалом легко виправити. Імовірно, що справа у настільки глибокому розмежуванні навіть між гуманітарними науками, коли знавці однієї дисципліни практично нічого не знають про іншу. А Могилянка аж ніяк не є мистецьким вишем, тут також не спеціалізуються на викладанні і вивченні історії та теорії мистецтва. А інструментарій, скажімо, релігієзнавства не завжди дозволяє зрозуміти мистецтво як засіб пізнання. В такому разі, маємо справу зі спонтанним проявом давньої кризи Університету як такого, про що Гадамер, зокрема, писав як про «трикратне відчуження, що спіткало спільноту викладачів і учнів та їхнє становище в суспільстві». Друге із цих трьох – «…це відчуження поміж самим науками. … переривання духовного кровообігу, який становить саму суть Університету, все ж неминуче сталося. У викладацькій справі окремі науки надто мало знають одна про одну. … І знову-таки, платити за це змушені студенти» («Ідея Університету – вчора, сьогодні, завтра»).
Ну і насамкінець: до всього постає старе питання (знову про розділення, але цим разом бажане!), яке, як кажуть, порушував Дмітрій Прігов: мистецтву бракує типології, коли в одну купу старанно складаються такі очевидно різні явища, як творчість Івана Марчука і мистецтво Володимира Кузнєцова чи Володимира Воротньова. І найабсурдніше – цим явищам доводиться конкурувати з рівних позицій. Уявімо собі таку конкуренцію між поп-музикою і, скажімо, академічною музикою. Сміховинно? Так. Не менш сміховинними виявляються апеляції до творчості Марчука при коментуванні мистецтва Кузнєцова. І перше, і друге є мистецтвом, але мистецтвом типологічно різним. Як і романи Бориса Акуніна, і романи Гертруди Стайн є літературою. Ця прикінцева аналогія викликана почутими мною порівняннями робіт із виставки «Українське тіло» з вуст теперішніх студентів Могилянки. Залишається попри все сподіватися, що вони не були студентами-гуманітаріями.
Олеся Островська-Люта
KORYDOR