Гуманізація і дегуманізація — категорії цілком протилежні, і лише перша є покликанням людства. Це покликання повсякчас спростовується, однак саме його спростування є його підтвердженням. Гуманізації перешкоджають несправедливість, експлуатація, гноблення й жорстокість гнобителів; її стверджують прагнення пригноблених до свободи й справедливості та їхня боротьба за повернення втраченої людяності.
Дегуманізація, яка помічає не лише тих, у кого цю людяність украли, але також (правда, трохи інакше) і тих, хто її вкрав, — це викривлення покликання ставати гуманнішими. Таке викривлення наявне на всіх етапах людської історії, але воно не є історичним покликанням.
І дійсно, прийняття дегуманізації як історичного покликання людей веде до цинізму й загального відчаю.
Тоді боротьба за гуманізацію, за визволення праці, за подолання відчуження чоловіків і жінок як особистостей втрачає сенс. Така боротьба стає можливою лише тому, що дегуманізація, хоча це й конкретний історичний факт, є не безнадійною долею, а результатом несправедливого ладу, що породжує насильство гнобителів, яке, у свою чергу, дегуманізує пригноблених.
Через те, що покликання людини до гуманізації спотворюється, рано чи пізно стан низької людяності приводить пригноблених до боротьби проти тих, хто зробив їх такими. Щоб така боротьба мала сенс, пригноблені не повинні, домагаючись повернення своєї людяності (що є способом її створення), ставати, у свою чергу, гнобителями гнобителів, а мають стати відновниками людяності для обох.
Отож, великим гуманістичним й історичним завданням пригноблених стає визволення себе та своїх гнобителів. Гнобителі, які пригноблюють, експлуатують і обкрадають завдяки своїй силі, не можуть віднайти в цьому сили для визволення як пригноблених, так і себе самих. Лише та сила, що виростає зі слабкості пригноблених, буде досить могутньою, щоб визволити обох. Будь-яка спроба „пом’якшити” силу гнобителів, беручи до уваги слабкість пригноблених, майже завжди проявляється у формі фальшивої великодушності; насправді ж, спроба завжди лишається тільки спробою.
Щоб мати вічну можливість виявляти свою „великодушність”, гнобителі повинні увічнити також і несправедливість.
Несправедливий соціальний лад — це невичерпне джерело їхньої „великодушності”, яке живиться смертю, відчаєм і злиднями. Саме тому роздавачі фальшивої „великодушності” не потерплять ані найменшого вияву загрози цьому джерелу.
Справжньою великодушністю є лише боротьба за усунення причин, які живлять фальшиве милосердя.
Фальшиве милосердя містить у собі страх і пригнічення, „відмову від життя”, простягання тремтячих рук.
Справжня великодушність полягає в намаганні зробити все, щоб руки чи то окремої особи, чи всього людства чимраз менше простягались у благанні, щоб вони дедалі більше ставали людськими руками, що працюють, і, працюючи, змінювали світ.
Цей урок і це навчання мають походити від самих пригноблених, а також від тих, хто солідарний з ними. Як окремі особи, так і народи, борючись за відновлення своєї людяності, намагатимуться відновити справжню великодушність. Хто, як не пригноблені, найбільше підготовлений до розуміння жахливого значення суспільства пригноблення? Хто страждає від наслідків пригноблення більше, ніж пригноблені? Хто краще може зрозуміти необхідність визволення? Вони ніколи не здобудуть визволення випадково, його можна мати лише через практику своїх пошуків, через своє визнання необхідності боротьби за нього. І ця боротьба, мету якої визначають пригноблені, буде актом любові, що протистоїть нелюбові, яка лежить в основі жорстокості гнобителів, навіть тій нелюбові, яка вбрана в шати фальшивої щирості.
Але майже завжди на початковій стадії боротьби пригноблені, замість боротися за визволення, намагаються самі стати гнобителями чи „тимчасовими гнобителями”.
Сама структура їхніх міркувань була створена суперечностями конкретної екзистенційної ситуації, у якій вони формувалися.
Їх ідеал — стати людьми, але з їхньої точки зору, бути людьми означає бути гнобителями.
Ось їхня модель людяності. Це явище виникає тому, що пригноблені в певний момент своєї екзистенційної діяльності погоджуються з позицією „пов’язаності” з гнобителем.
За таких умов вони не можуть „сприймати” його досить чітко, щоб об’єктивувати його — поставити його „зовні” від самих себе.
Це не обов’язково означає, що пригноблені не усвідомлюють своєї пригнобленості.
Але їхнє сприйняття самих себе як пригноблених послаблюється через занурення в реальність гноблення.
На цьому рівні їхнє сприйняття самих себе як протилежності щодо гнобителя ще не означає залучення до боротьби за подолання суперечностей: усвідомлення одного полюса ще не означає визволення, — воно означає лише розпізнання іншого полюса.
У цій ситуації пригноблені не вбачають у „новій людині” особу, народжену внаслідок розв’язання цього конфлікту, коли пригноблення поступається місцем визволенню.
Для них нова людина сама стає гнобителем. їхнє бачення нової людини є індивідуалістичним; через свою ідентифікацію з гнобителем вони не усвідомлюють себе особистостями чи представниками пригнобленого класу.
Вони прагнуть аграрної реформи не для того, щоб стати вільними, а для того, щоб придбати землю і стати землевласниками чи, радше, господарями над іншими робітниками.
Рідко який селянин, ставши одного разу наглядачем, не зробився ще більшим тираном для колишніх товаришів, ніж сам власник.
Це тому, що сенс ситуації селянина — пригноблення — залишається незмінним.
Наглядач, щоб утриматися на посаді, має бути не менш, ба ще й більш жорстоким, ніж власник.
Отже, на початковій стадії своєї боротьби пригноблені саме в гнобителеві вбачають модель „людяності”.
Навіть революція, що трансформує конкретну ситуацію пригноблення, розпочинаючи процес визволення, має зіткнутися з цим явищем.
Багато хто з пригноблених, беручи участь у революції, прагне — під впливом міфів старого ладу — зробити її своєю приватною революцією. На них досі ще падає тінь колишнього гнобителя.
Треба вдумливо проаналізувати феномен «страху свободи», страху, що охоплює пригноблених, що може привести їх до прагнення стати новим гнобителем чи змиритися з роллю пригнобленого.
Одним з основних елементів стосунків між гнобителем і пригнобленим є припис. Кожний припис являє собою зверхність вибору однієї особи над іншою, і при цьому свідомість людини, яка отримує припис, трансформується таким чином, щоб відповідати свідомості того, хто цей припис видає. Отже, поведінка пригноблених є поведінкою за приписом гнобителя.
Пригноблені, створивши в собі образ гнобителя та заздалегідь погодившись на всі його вказівки, бояться свободи. Свобода вимагала б від них стерти цей образ і замінити його на самоавтономію та відповідальність.
Свобода досягається внаслідок суперництва, а не подарунка, її треба відвойовувати постійно й відповідально.
Свобода — це не ідеал, що перебуває поза людиною, і не ідея, що стає міфом. Це радше неодмінна умова процесу становлення людини.
Щоб подолати ситуацію пригноблення, люди мають передусім критично розпізнати її причини, аби за допомогою трансформувальних дій створити нову ситуацію — ту, яка дає можливість руху до справжньої людяності. Але боротьба за більшу людяність уже почалася — з початком справжньої боротьби за трансформування ситуації. Хоча ситуація пригноблення є дегуманізованою та дегуманізуючою загальністю, що впливає й на гнобителів, і на пригноблених, саме останні мають стати до боротьби за гуманізацію.
Гнобитель — дегуманізований, оскільки дегуманізує інших, не здатен очолити цю боротьбу.
Однак пригноблені, що адаптувалися до структури домінування, у якій вони існують, прийшовши до відмови від неї, не можуть розпочати боротьбу за свободу доти, доки не пчуються здатними взяти на себе ризики, що криються в цій боротьбі.
Ба більше, їхня боротьба за свободу загрожує не лише гнобителеві, а і їхнім пригнобленим товаришам, які бояться ще тяжчих репресій.
Коли перші відкриють у собі жагу свободи, вони відчують, що ця жага може бути реалізована, якщо вона охопить і їхніх товаришів. Але поки вони житимуть зі страхом свободи, вони боятимуться звертатися до інших чи слухати чиїсь звернення до себе, чи навіть прислухатися до власної свідомості. Вони віддаватимуть перевагу стадності перед справжнім товариством, безпеці конформізму з його станом несвободи перед творчим спілкуванням в умовах свободи й навіть самим прагненням свободи.
Пригноблені страждають від двоїстості, що панує в їхньому внутрішньому світі. Вони виявляють, що без свободи не можуть по-справжньому існувати. А проте, навіть прагнучи справжнього життя, вони його бояться.
Вони водночас є самими собою і своїм гнобителем, свідомість якого вони всотали у свій внутрішній світ.
Цей конфлікт спричинений необхідністю вибору:
· бути цілісною особистістю чи жити роздвоєним;
· очистити свій внутрішній світ від гнобителя чи зберегти його там;
· обрати солідарність людей чи відчуження; коритись приписам чи мати право на вибір;
· бути глядачем чи актором;
· діяти чи жити ілюзією дії через дію гнобителів;
· висловлюватися чи мовчати, будучи обмеженим владою гнобителів у творчості й відтворенні, у можливості трансформувати світ.
Це трагічна дилема пригноблених, і справжня освіта повинна її враховувати.
У цій книзі буде подано деякі аспекти того, що автор назвав педагогікою пригноблених, педагогікою, яка повинна формуватися разом із пригнобленими (людьми чи народами), а не для них у безнастанній боротьбі за відновлення їхньої людяності.
Ця педагогіка робить пригноблення та його причини об’єктом обмірковувань пригноблених, і з цих обмірковувань випливатиме їхня неминуча участь у боротьбі за своє визволення.
І саме в цій боротьбі формуватиметься і вдосконалюватиметься ця педагогіка.
Центральну проблему можна сформулювати так: яким чином пригноблені як двоїсті неавтентичні істоти можуть брати участь у розвитку педагогіки свого визволення?
Лише виявивши, що вони є „осердям” гнобителів, вони можуть стати „повитухою” педагогіки свого визволення.
Поки ж вони живуть у стані двоїстості, у якому бути означає бути схожим, а бути схожим означає бути схожим на гнобителя, їхній внесок у розвиток педагогіки неможливий.
Педагогіка пригноблених — це інструмент для критичного відкриття ними того, що й вони самі, і їхні гнобителі є проявами дегуманізації.
Отже, визволення — то є народження дитини, і воно так само болісне.
Чоловік чи жінка, що народжується в результаті визволення, є новою особою, життєздатною лише тоді, коли суперечність між гнобителем і пригнобленими замінюється гуманізацією всіх людей. Чи, іншими словами, розв’язок цієї суперечності народжується в праці, яка приносить у світ це нове буття: вже більше не гнобитель і пригноблений, а людина в процесі досягнення свободи. І цього розв’язку неможливо досягти, виходячи з ідеалістичних позицій. Щоб розпочати боротьбу за своє визволення, пригноблені повинні сприймати реальність гноблення не як замкнений світ, з якого немає виходу, а як обмежену ситуацію, яку вони здатні трансформувати.
Таке сприйняття є необхідною, але не достатньою умовою визволення, воно має стати ще й мотиваційною силою у визвольній діяльності.
Замало й відкриття пригнобленими того, що їхнє існування діалектично пов’язане з існуванням гнобителя, як і антитези — що без них гнобитель не може існувати, яка становить основу визволення.
Пригноблені можуть подолати цю суперечність, у якій вони ув’язнені, лише коли це сприйняття покличе їх до боротьби за своє визволення.
Те ж таки справедливо і стосовно окремого гнобителя як особистості. Відкриття того, що він є гнобителем, може викликати неабиякі страждання, але не конче приведе до солідарності з пригнобленими. Патерналістське поводження з пригнобленими й водночас утримання їх у залежному становищі нічому не зарадить.
Солідарність вимагає увійти в ситуацію тих, з ким солідаризуєшся, — у цьому полягає радикальна позиція.
Якщо пригноблених передовсім характеризує їхня підлеглість свідомості господаря, як твердить Геґель, то справжня солідарність із пригнобленими означає боротьбу на їхньому боці з метою трансформування об’єктивної реальності, яка зробила їх „речами для інших”.
Гнобитель солідарний із пригнобленими лише тоді, коли він перестає сприймати їх як абстрактну категорію і вбачає в них особистостей, з якими поводились несправедливо, затикали їм рота, обдурювали з заробітною платнею, — коли він облишить побожні, сентиментальні та індивідуалістичні жести й наважиться на акт любові.
Справжня солідарність полягає лише в повноті цього акту любові, у його екзистенційності, у його практиці. Стверджувати, що чоловіки і жінки є особистостями і як особистості повинні бути вільними, і водночас не робити нічого істотного для того, щоб перетворити це твердження в реальність, означає фальшивити.
Оскільки виникнення суперечності між гнобителем і пригнобленим є конкретною ситуацією, то розв’язання цієї суперечності має бути об’єктивно підтверджуваним.
Отже, і для того, хто усвідомлює, що він є гнобителем, і для пригнобленого існує радикальна вимога: конкретну ситуацію, що породжує гноблення, належить трансформувати.
Представлення радикальної вимоги об’єктивного трансформування реальності, подолання суб’єктивістської непорушності, яка перетворює визнання гноблення в терпляче очікування часу, коли це гноблення само собою зникне, — це не заперечення ролі суб’єктивності в боротьбі за структурні зміни.
Навпаки, об’єктивності неможливо досягти без суб’єктивності. Одна не може існувати без другої, і вони не можуть бути дихотомізовані.
Відмежування об’єктивності від суб’єктивності, нехтування останньої в аналізі реальності чи діяльності в ній є об’єктивізм. І навпаки, заперечення об’єктивності в аналізі або діяльності призводить до суб’єктивізму, який веде до соліпсистичної позиції, заперечує саму діяльність через нехтування об’єктивної реальності.
Тут не пропагується ані об’єктивізм, ані суб’єктивізм, ані навіть психологізм, а радше суб’єктивність і об’єктивність у постійному діалектичному взаємозв’язку.
Заперечення ваги суб’єктивності в процесі трансформування світу й історії є наївним і спрощеним. Це однаково, що визнати неможливе: світ без людей.
Об’єктивістська позиція так само наївна, як і суб’єктивістська, що постулює існування людей без світу. Світ і людська істота не існують окремо одне від одного, вони перебувають у постійній взаємодії. Маркс не підтримував цієї дихотомії, як і будь-який інший критичний, реалістичний мислитель. Те, що Маркс критикував і науково спростовував, — не суб’єктивність, а суб’єктивізм і психологізм. Подібно до того, як об’єктивна суспільна реальність існує не випадково, вона випадково і не трансформується.
Якщо людство створює суспільну реальність (яка в „інверсії практики” обертається проти нього і змінює його), то і трансформування цієї реальності є історичним завданням, завданням для людства.
Реальність, яка стає гнітючою, визначає протиставлення людей як гнобителів і пригноблених. Останні, чиє завдання — боротися за своє визволення разом з поборниками істинної солідарності, повинні через практику цієї боротьби набувати критичного усвідомлення пригноблення. Одна з головних перешкод на шляху до здобуття свободи — це те, що гнітюча реальність поглинає своїх учасників і тим самим працює на пригнічення свідомості людської істоти. У функціональному плані пригноблення приборкує. Щоб більше не молитися його силі, треба визволитися з-під його влади й піти проти нього.
Це досягається лише практикою — обмірковуванням та діями стосовно світу з метою його трансформування.
Робити „наявне пригнічення ще гнітючішим, посилюючи його способами реалізації гноблення” — бачимо тут діалектичне співвідношення суб’єктивного та об’єктивного.
Лише в діалектичній взаємозалежності здійсненна справжня практика, без якої неможливо розв’язати суперечність „гнобитель-гноблений”. Задля цієї мети пригноблений повинен критично поставитись до реальності, водночас об’єктивуючи її та спрямовуючи на цю реальність свої дії.
Просте сприйняття реальності, за яким не настає критичного втручання в неї, не приведе до трансформації об’єктивної реальності саме тому, що це не справжнє сприйняття. Це випадок чисто суб’єктивістського сприйняття людиною, що відмовляється від об’єктивної реальності та створює її фальшивий замінник.
Інший тип фальшивого сприйняття маємо, коли зміни в об’єктивній реальності загрожували б індивідуальним чи класовим інтересам того, хто сприймає. У перший момент не відбувається критичного втручання в реальність, оскільки ця реальність фіктивна; нічого не відбувається й у наступний момент, бо втручання суперечило б класовим інтересам того, хто сприймає.
У цьому останньому випадку той, хто сприймає, виявляє тенденцію до „невротичної” поведінки. Факт існує; але і сам факт, і те, що може статися в результаті, можуть бути згубними для цієї особи. Таким чином, виникає необхідність не стільки заперечити сам факт, скільки „подивитись на нього інакше”.
Така раціоналізація як захисний механізм збігається врешті-решт із суб’єктивізмом. Факт, який не заперечено, але правдивість якого раціоналізована, втрачає свою об’єктивну основу. Він перестає бути конкретним і обертається на міф, створений на захист класу того, хто сприймає.
У цьому криється одна з причин заборон і перешкод (що докладно розглядатиметься в розділі 4), спрямованих на вмовляння людей не втручатися критично в реальність.
Гнобитель дуже добре знає, що таке втручання не в його інтересах. Його інтерес у тому, щоб люди перебували у стані занурення, були безпорадними перед лицем гнітючої реальності. Доречно тут навести застереження Лукача, адресовані до революційної партії:
„… il doit, pour employer les mots de Marx, expliguer aux masses leur propre action non seulement afin d’assurer la continuite des experiences revolutionaries du proletariat, mais aussi d’activer consciemment le development ulterieur de ces experiences”.
Щоб підтвердити таку необхідність, Лукач беззаперечно ставить проблему критичного втручання. „Пояснити масам їхні власні дії” означає прояснити й висвітлити ці дії як стосовно їхнього зв’язку з об’єктивними фактами, що викликали їх, так і стосовно їхніх цілей. Чим повніше люди розкриють для себе цю проблемну реальність, що має стати об’єктом їхніх трансформувальних дій, тим критичніше вони сприйматимуть цю реальність. У такий спосіб вони „свідомо активізують наступний розвиток свого досвіду”. Не існувало б ніякої людської діяльності, якби не було об’єктивної реальності, якби не було світу, що становить „не-Я” особи і є викликом для неї; так само, як не було б людської діяльності, якби людство не було „проектом”, якби він чи вона не могли перевершити самих себе, якби вони не могли сприйняти реальності й зрозуміти її, щоб трансформувати.
У діалектичному уявленні світ і діяльність внутрішньо взаємопов’язані. Але діяльність є людською, коли вона є не просто користуванням, а й піклуванням, тобто, коли вона не дихотомізована від відображення. Відображення, важливе для діяльності, незримо криється у вимозі Лукача „пояснити масам їхні власні дії”, як і в меті, яку він ставить перед цим поясненням, а саме: „свідомо активізувати наступний розвиток досвіду”.
Та для нас ця вимога вбачається не в поясненні, а радше в діалозі з людьми про їхню діяльність. У будь-якій події ніяка реальність не може трансформувати сама себе, і обов’язок, що його Лукач покладає на революційну партію, — „пояснити масам їхні власні дії”, — збігається з нашим твердженням про необхідність критичного втручання людей у реальність через перебудовчу практику.
Саме в цьому коріниться педагогіка пригноблених, що є педагогікою людей, які борються за своє визволення.
І ті, хто визнає чи починає визнавати себе пригнобленим, мають бути серед розробників цієї педагогіки. Жодна справді визвольна педагогіка не може залишатись відокремленою від пригноблених, вважаючи їх нещасними й пропонуючи для їхнього визволення моделі, розроблені гнобителями. Пригноблені мають бути самі для себе зразком у боротьбі за свій порятунок.
Педагогіка пригноблених, оживлена справжньою гуманістичною (а не гуманітарною) великодушністю, являє собою педагогіку людства.
Педагогіка, що починається з егоїстичних інтересів гнобителів (егоїзму, прихованого фальшивою великодушністю патерналізму) і робить пригноблених об’єктом свого гуманітаризму, сама в собі містить і передбачає пригноблення. Це — інструмент дегуманізації.
Саме тому, як ми зазначали вище, педагогіка пригноблених не може розвиватись чи використовуватися гнобителями. Абсурдом було б, якби гнобителі не лише захищали, а й фактично впроваджували визвольну освіту.
Але якщо реалізація визвольної освіти вимагає політичної влади, а пригноблені її не мають, то чи є якась можливість здійснювати педагогіку пригноблених до революції?
Один з аспектів цієї відповіді можна вбачати у відмінності між
· систематичною освітою, яку можливо змінити лише володіючи політичною владою,
· та освітніми проектами, які потрібно здійснювати з пригнобленими в процесі їх організації.
Педагогіка пригноблених як гуманістична й визвольна педагогіка має дві різні стадії.
· На першій — пригноблені відкривають світ гноблення й через перебудовчу практику беруться за його трансформування.
· На другій стадії, коли реальність пригноблення вже трансформована, ця педагогіка перестає належати пригнобленим і стає педагогікою всіх людей у процесі перманентного визволення.
На обох стадіях через глибоку діяльність відбувається культурна конфронтація культури домінування.
На першій стадії ця конфронтація відбувається через зміну сприйняття пригнобленими світу гноблення; на другій — здійснюється витіснення міфів, створених і розвинених старим ладом, які, мов примари, переслідують нову структуру, що постає з революційних трансформацій.
Педагогіка першої стадії має займатися проблемами свідомості пригноблених і свідомості гнобителів, проблемами чоловіків і жінок, які пригноблюють, та чоловіків і жінок, які страждають від пригноблення.
Вона має враховувати їхню поведінку, їхнє бачення світу і їхню етику. Особлива проблема — двоїстість пригноблених: вони — суперечливі, роздвоєні істоти, що сформовані й існують у конкретній ситуації гноблення й насильства.
Будь-яка ситуація, у якій „А” об’єктивно експлуатує „Б” чи стримує його (її) прагнення самоствердитися як відповідальна особистість, є ситуацією пригноблення.
Вона вже сама собою є насильством, навіть бувши підсолоджена фальшивою великодушністю, оскільки вона конфліктує з онтологічним та історичним покликанням особистості стати повноцінною людиною. Зі встановленням стосунків гноблення насильство вже починається.
Ніколи в історії насильство не починалося пригнобленими. Як вони можуть бути тут ініціаторами, якщо самі є результатом насильства? Як вони можуть бути хрещеними батьками чогось, чия об’єктивна інавгурація призвела до їхнього існування як пригноблених? Не було б ніяких пригноблених, якби попередньо не було ситуації насильства, спрямованої на їх упокорення.
Насильство ініціюється тими, хто пригноблює, хто експлуатує, хто не може визнати інших особистостями, а не тими, кого пригноблюють, експлуатують та не визнають.
Невдоволення породжують не ті, кого не люблять, а ті, хто не вміє любити, бо вони люблять лише самих себе.
Терор ініціюють не безпорадні, тероризовані люди, а насильники, ті, хто за допомогою своєї влади створює конкретну ситуацію, яка породжує „заперечення життя”.
Деспотизм ініціюють не тиранізовані, а тирани.
Ненависть породжують не зневажені, а зневажники.
Людство заперечують не ті, у яких відібрали людяність, а ті, хто відібрав у них людяність (тим самим заперечуючи і свою власну).
Силу застосовують не ті, хто став слабким під тиском сильних, а сильні, ті, хто виснажив їх.
Однак для гнобителів завжди саме пригноблені (яких вони, звісно, ніколи не називають „пригнобленими”, а, у залежності від того, чи це місцеві селяни, чи ні, — „тими людьми” чи „сліпою й заздрісною масою”, чи „дикунами”, чи „тубільцями”, чи „підривним елементом”) є „невдоволеними”, „насильниками”, „варварами”, „грішниками” чи „лютими”, коли вони реагують на насильство гнобителів.
І все ж, хоч би як парадоксально це не виглядало, саме в реакції пригноблених на насильство з боку їхніх гнобителів можна знайти ознаки любові.
Свідомо чи несвідомо, але акт бунту пригноблених (акт, який завжди чи майже завжди так само насильницький, як і початкове насильство гнобителів) може ініціювати любов.
Тоді як насильство гнобителів перешкоджає пригнобленим стати справжніми людьми, реакція останніх на це насильство ґрунтується на їхньому прагненні досягти права бути людьми.
Коли гнобителі дегуманізують інших і порушують їхні права, вони й самі стають дегуманізованими.
Коли пригноблені в боротьбі за право стати людьми відкидають владу гнобителів, спрямовану на домінування й придушення, вони відновлюють у гнобителях гуманність, яку ті втратили, здійснюючи гноблення.
Лише пригноблені, визволяючи самих себе, можуть визволити своїх гнобителів.
ні як пригноблюючий клас не можуть визволити ні інших, ні самих себе.
Тому важливо, щоб пригноблені вели боротьбу за розв’язання суперечності, в якій вони опинились; і цю суперечність буде вирішено з появою нової людини: не пригнобленого чи гнобителя, а людини в процесі визволення.
Якщо метою пригноблених є стати повноцінними людьми, то вони не досягнуть цієї мети, просто обертаючи по-іншому умови суперечності, просто змінюючи полюси.
е може здатися спрощенням, але таким не є. Розв’язання суперечності гнобитель– пригноблений справді означає зникнення гнобителів як панівного класу.
Проте обмеження, що їх пригноблені в минулому люди накладають на своїх гнобителів, щоб ті не могли відновити свого попереднього становища, не є пригнобленням.
Дія є гнобительською лише тоді, коли вона не дає людям стати повноцінними людьми.
Відповідно, ці необхідні обмеження не означають самі по собі, що вчорашні пригноблені стали сьогоднішніми гнобителями. Дії, що перешкоджають відновленню гнобительського режиму, не можуть порівнюватися з діями, що створюють і підтримують його, не можуть порівнюватися з діями, за допомогою яких декілька чоловіків і жінок заперечуватимуть право більшості стати справжніми людьми.
Однак, у той момент, коли новий режим зміцнюється в панівну „бюрократію”, гуманістичний компонент боротьби втрачається, і тоді вже неможливо вести мову про визволення.
Отже, ми підкреслюємо, що справжнє розв’язання суперечності гнобитель– пригноблений не полягає в простому оберненні становищ, у переході від одного полюса до іншого.
Не полягає воно й у заміні колишніх гнобителів новими, які й далі упокорюватимуть пригноблених в ім’я їхнього визволення.
Але навіть коли ця суперечність по-справжньому розв’язується під час встановлення визволеними трудівниками нової ситуації, колишні гнобителі не відчувають себе визволеними.
Навпаки, вони щиро вважають себе пригнобленими.
Через великий досвід пригноблення інших вони вважають будь-яку ситуацію, відмінну від колишньої, пригнобленням.
Раніше вони могли їсти, одягатися, взуватися, навчатися, подорожувати і слухати Бетховена; тимчасом мільйони не мали чого їсти, у що вдягтися і взутися, ніколи не вчилися й не подорожували, і майже ніхто з них не чув Бетховена.
Будь-які обмеження їхнього способу життя в ім’я рівних прав спільноти видаються колишнім гнобителям величезним порушенням їхніх індивідуальних прав, хоча раніше вони зовсім не звертали уваги на мільйони тих, що страждали й помирали від голоду, хвороб, мук і відчаю.
Для гнобителів поняття „людська істота” стосується лише їх самих, а інші люди — просто „речі”.
Для гнобителів існує лише одне право: їхнє право жити в мирі, при цьому не завжди навіть визнаючи, а просто погоджуючись із правом пригноблених на виживання.
І гнобителі йдуть на цю поступку лише тому, що існування пригноблених необхідне для їхнього власного існування.
Така поведінка, таке розуміння світу й людей (що неодмінно приводить гнобителів до опору встановленню нового ладу) пояснюється їхнім досвідом діяльності як панівного класу.
Коли ситуація насильства і пригноблення встановлюється, вона породжує увесь спосіб життя й поведінки тих, хто опинився в цій ситуації, — і гнобителів, і пригноблених.
І ті, і ті занурені в цю ситуацію, і ті, і ті несуть на собі знак гноблення.
Аналіз екзистенційних ситуацій гноблення показує, що їхній початок лежить у діях насильства, ініційованих тими, хто має владу.
Насильство як процес переходить від одного покоління гнобителів до наступного, яке стає його спадкоємцем і формується в його кліматі.
Цей клімат створює в гнобителях міцне почуття власності — власності щодо світу й щодо чоловіків і жінок.
У відриві від прямого, конкретного, матеріального володіння світом і людьми свідомість гнобителів не могла зрозуміти саму себе — і не могла навіть існувати.
Фромм говорив про цю свідомість, що без цього почуття власності „втратився б контакт зі світом”.
Свідомість гнобителя прагне перетворити все, що його оточує, на об’єкт його домінування.
Земля, маєток, виробництво, людські творіння, самі люди, час — усе зводиться до статусу об’єктів у його розпорядженні.
У своїй невгамовній жадобі володіння гнобителі приходять до переконання, що їм до снаги перетворити все, що завгодно, на об’єкти їхньої купівельної спроможності, звідси і їхня суто матеріалістична концепція існування.
Гроші — мірило всіх речей, а прибуток — головна мета.
Для гнобителів єдине, в ім’я чого варто існувати, — це мати більше, дедалі більше, навіть за рахунок пригноблених, які матимуть менше чи не матимуть зовсім.
Для гнобителів бути — означає мати й належати до класу „імущих”.
Користуючись перевагами ситуації гноблення, гнобителі не спроможні відчути, що якщо „мати” є умовою для „бути”, то це необхідна умова для всіх жінок і чоловіків.
Ось чому великодушність гнобителів фальшива.
Людяність — це „річ”, і вони володіють нею на виняткових правах, як успадкованою власністю.
З точки зору свідомості гнобителя гуманізація „інших” людей — це не прагнення до повноцінної людяності, а підривна діяльність.
Гнобителі не сприймають свою монополію на володіння дедалі більшим як привілей, а це дегуманізує й інших, і їх самих.
Вони як клас власників не спроможні збагнути, що в їхньому егоїстичному прагненні мати вони задихаються від свого набутку і більше не існують, а просто мають.
Для них мати більше є невідчужуваним правом, правом, яке вони здобули завдяки їхнім власним „зусиллям”, через „готовність ризикувати”.
Якщо інші не мають більше, то це тому, що вони некомпетентні та ледачі, а найгірше — це їхня невиправна невдячність за „великодушні вчинки” з боку панівного класу.
Саме тому, що вони „невдячні” та „вороже налаштовані”, пригноблені сприймаються як потенційні вороги, за якими треба наглядати!
Інакше й не могло бути.
Якщо гуманізація пригноблених означає підривну діяльність, то те саме стосується і їхньої свободи, звідси — необхідність постійного контролю.
І що діяльніше гнобителі контролюють пригноблених, то більше они перетворюють їх на бездушні „речі”.
Цей потяг свідомості гнобителя „знедушевнювати” все й усіх, з ким він стикається у його прагненні до володіння, безперечно свідчить про тенденцію до садизму.
Насолода від повного домінування над іншою особою (чи іншим живим створінням) — ось суть садистського рушійного мотиву.
Іншими словами, метою садизму є перетворення людини в річ, щось живе в щось бездушне, оскільки за повного й абсолютного контролю жива істота втрачає одну з найважливіших якостей життя — свободу.
Садистська любов — це спотворена любов, любов до смерті, а не до життя.
Таким чином, однією з характеристик свідомості гнобителя і його некрофілійним баченням світу є садизм.
Оскільки гнобитель, щоб домінувати, намагається придушити потяг до пошуку, енергію і творчу силу, що характеризують життя, він убиває життя.
Дедалі більше й більше гнобителі використовують науку й техніку як, безперечно, потужні засоби для своїх цілей: підтримувати гнобительський лад за допомогою маніпулювання та репресій.
Пригноблені як об’єкти, як „речі” не мають ніякої іншої мети, крім тієї, яку їм нав’язали гнобителі.
З попереднього контексту випливає інша, безумовно, важлива тема — факт, що певні члени класу гнобителів приєднуються до пригноблених у їхній боротьбі за визволення, переходячи при цьому з одного полюса суперечності до другого.
Вони грають головну роль, як це було протягом усієї історії боротьби.
Однак трапляється, що, порвавши з експлуататорами чи байдужими спостерігачами, чи просто з експлуататорською спадщиною і перейшовши на бік експлуатованих, вони приносять із собою ознаки свого походження: свої упередження і свої деформації, до яких належить і брак віри в здатність людей мислити, бажати і знати. Відповідно, ця прихильність до людської справи постійно несе в собі ризик перейти до „великодушності”, такої ж злочинної, як і „великодушність” гнобителів. „Великодушність” гнобителів живиться несправедливим ладом, який слід підтримувати, щоб виправдати цю „великодушність”. Наші новонавернені, з іншого боку, щиро прагнуть змінити несправедливий лад, але через своє походження вони вважають, що повинні бути виконавцями цих перетворень. Вони говорять про людей, але не вірять у них, а віра в людей — неодмінна передумова революційних змін. Справжнього гуманіста можна пізнати радше за його вірою в людей, яка залучає його до їхньої боротьби, ніж за тисячею дій на їхню користь без такої віри.
Ті, хто справді приєднуються до цих людей, повинні постійно працювати над собою. Це перетворення радикальне, воно не дозволяє прояву неоднозначної поведінки. Підтвердити свою відданість, але вважати себе володарем революційної мудрості, яку потім потрібно передати (чи насадити) людям, означає повернутися на старий шлях. Чоловік чи жінка, що проголошують відданість справі визволення, не можуть, проте, стати повноправними членами громади людей, якщо вони все ще вважають їх цілковитими невігласами, фатально обманюючи самих себе. Новонавернений, що приєднується до людей, але відчуває тривогу при кожному їхньому кроці, кожному висловленому ними сумніві та кожній їхній пропозиції, і намагається використати свій „статус”, усе ще відчуває ностальгію за своїм походженням.
Приєднання до людей вимагає глибокого переродження. Ті, хто береться за це, мають прийняти нову форму існування — вони не можуть більше залишатися на колишніх позиціях.
Новонавернені лише через товаришування з пригнобленими можуть зрозуміти ті характерні способи життя й поведінки, які в різні моменти відображають структуру домінування.
Однією з цих характеристик є вже згадана екзистенційна двоїстість пригноблених, які одночасно є й самими собою, і гнобителями, образ яких глибоко вкорінився в них.
Відповідно, поки вони конкретно „відкривають” свого гнобителя й щодо самих себе, вони майже завжди виявляють фаталістичне ставлення до своєї ситуації.
Селянин починає відчувати прагнення подолати свою залежність, коли починає розуміти, що він залежний. До того часу він приходив до хазяїна й казав: „Що я можу зробити? Я ж лише селянин”.
За поверхового аналізу цей фаталізм часом інтерпретується як покірність, що є рисою національного характеру.
Пов’язування фаталізму з покірністю — продукт історичної та соціологічної ситуації, а не істотна характеристика поведінки людей.
Фаталізм майже завжди пов’язаний із впливом долі, фатуму чи призначення, тобто непоборних сил, чи зі спотвореним образом Бога.
Під впливом магії пригноблені (особливо селяни, майже злиті з природою вважають свої страждання — результат експлуатації — волею Бога, начебто саме Бог створив цей „організований безлад”.
Занурені в реальність, пригноблені не можуть чітко зрозуміти того „ладу”, який служить інтересам гнобителів, чий образ глибоко вкорінився в них.
Через роздратованість обмеженнями цього ладу, вони часто вдаються до „горизонтального насильства”, б’ючи по своїх власних товаришах через найдрібніший дріб’язок.
Колонізована людина попервах обертатиме свою агресивність, укорінену в ній до кісток, проти своїх людей.
У цей період негри б’ють один одного, а поліція та магістрати не знають, на чий бік стати, коли стикаються з дивовижними хвилями криміналу в Північній Африці…
Хоча поселенець чи поліцейський має право коли схоче вдарити місцевого мешканця, образити його і змусити повзти до нього на колінах, ви можете бачити, як цей же місцевий мешканець ухопиться за свій ніж при найменших ознаках ворожої чи агресивної поведінки щодо нього з боку іншого місцевого мешканця, оскільки це останній засіб захистити свою особистість перед лицем свого брата.
Можливо, що в такій поведінці зайвий раз виявляється їхня двоїстість.
Оскільки гнобитель живе всередині їхніх пригноблених товаришів, то, коли вони нападають на цих товаришів, вони опосередковано нападають і на гнобителя.
З іншого боку, у певний момент свого екзистенційного досвіду пригноблені відчувають непоборний потяг до гнобителів і їхнього способу життя.
Досягнення такого життя стає надзвичайною надихаючою силою.
У своєму відчуженні пригноблені прагнуть будь-якою ціною скидатися на гнобителів, імітувати їх, наслідувати.
Це явище особливо характерне для середнього класу пригноблених, тих, хто прагне зрівнятися з „винятковими” чоловіками й жінками з вищого класу.
Альберт Меммі в незрівнянному аналізі „колонізованої ментальності” згадує те презирство, яке він відчував до колонізатора, змішане з „палким” потягом до нього.
Як міг колонізатор піклуватися про своїх робітників, водночас періодично стріляючи по натовпі колонізованих?
Як міг колонізований так жорстоко зрікатися себе самого, а проте висувати такі непомірні вимоги?
Як він міг ненавидіти колонізатора й заразом мати до нього такий потяг? (Я й сам відчував цей потяг проти своєї волі).
Самопридушення — ось інша характеристика пригноблених, яка випливає з їхнього засвоєння думки гнобителя стосовно них.
Вони так часто чують, що ні до чого не придатні, нічого не знають і не здатні нічого вивчити, бо немічні, ледачі й непродуктивні, — що врешті-решт і самі стають переконаними у своїй нікчемності.
Селянин відчуває свою мізерність супроти хазяїна, оскільки хазяїн ввижається єдиним, хто знає справу і може все залагодити.
Вони називають себе невігласами й кажуть, що „професор” — це той, хто має знання й кого треба слухатися.
До рівня їхніх знань застосовуються умовні критерії. „Чому б вам, — казав селянин, який брав участь у гуртку з культури, — не пояснити спочатку цей малюнок? Таким чином ми б зекономили час і не мали б головного болю”.
Вони майже ніколи не усвідомлюють, що вони також „знають справу”, якої навчились у своїй взаємодії зі світом і з іншими чоловіками та жінками. Якщо враховувати умови, які породили їхню двоїстість, слід визнати, що їхня невіра в себе цілком природна.
Не так уже й рідко селяни в навчальних проектах починають жваво обговорювати продуктивну тему, тоді раптом уривають і кажуть педагогові: „Вибачте нам, ми б мали помовчати й дати вам висловитися. Ви ж із тих, хто знає, а ми не знаємо нічого”. Вони часто наполягають на тому, що між ними і тваринами немає ніякої різниці, а коли визнають існування різниці, то на користь тварин. „Вони вільніші за нас”.
Вражає, однак, те, як це самоприниження змінюється з першими змінами ситуації гноблення.
Я чув, як селянський лідер промовляв на мітингу в : „Нам колись казали, що ми непродуктивні, бо ледачі та пияки. Усі вони брехали. Тепер ми шановані люди, ми збираємося показати всім і кожному, що ніколи не були ледачими та пияками. Ми були експлуатовані!”
Поки в пригноблених існує двоїстість, вони не прагнуть до опору й зовсім втрачають віру в себе.
Вони мають поширену магічну віру в недоторканність і владу гнобителя.
Магічна сила влади землевласника має особливий авторитет у сільських місцевостях.
Мій друг соціолог розповідав про групу озброєних селян у латиноамериканській сільській місцевості, які щойно захопили латифундію. З тактичних міркувань вони збиралися тримати землевласника в заручниках. Але жоден селянин не відважився охороняти його: сама його присутність наводила на них жах.
Часом бувало, що акт виступу проти хазяїна викликав почуття провини. Справді, хазяїн „жив усередині” них.
Пригноблені повинні побачити приклади доторканності гнобителя, щоб у них почало зростати нове переконання. Поки цього не станеться, вони й далі будуть понурими, боязкими й битими. Поки пригноблені не усвідомлять причин своїх життєвих умов, вони фаталістично сприйматимуть експлуатацію.
Ба більше, вони схильні реагувати пасивно та відчужено, коли стикаються з необхідністю боротись за свою свободу й самоствердження.
Однак, мало-помалу вони починають вдаватися до різних форм бунтарських дій.
У роботі задля визволення не можна ні забувати про цю пасивність, ні пропустити момент пробудження.
Маючи „несправжнє” бачення світу й себе, пригноблені почуваються як „речі”, привласнені гнобителем.
Для останнього бути — означає мати, майже завжди за рахунок тих, у кого нічого немає.
Для пригноблених у певний момент їхнього екзистенційного досвіду бути означає не „бути схожим на гнобителя”, а бути під ним, залежати від нього. Отже, пригноблені виявляються залежними емоційно.
Селянин — залежна людина. Він не може сказати, чого хоче. Поки не виявить своєї залежності, він страждає. Він випускає пару вдома, де кричить на своїх дітей, б’є їх і впадає у відчай. Він скаржиться на дружину й думає, що все жахливо. Він не випускає пари при хазяїнові, оскільки вважає хазяїна вищою істотою. Не раз селянин топить свій розпач у пицтві.
Ця повна емоційна залежність може привести пригноблених до того, що Фромм називає некрофілійною поведінкою: до руйнації життя — свого чи своїх пригноблених товаришів.
Лише коли пригноблені виявляють гнобителя поза собою й залучаються до організованої боротьби за своє визволення, вони починають вірити в себе. Це відкриття не може бути суто інтелектуальним, а повинне передбачати дію. Воно не може обмежуватись лише активізмом, а має включати в себе серйозні роздуми. Лише в такому разі це буде перебудовча практика.
Критичний і визвольний діалог, що передує діяльності, слід проводити з пригнобленими на будь-якій стадії їх „боротьби за визволення”. Зміст цього діалогу може й повинен змінюватися відповідно до історичних умов і рівня, на якому пригноблені відчувають реальність. Але замінити монолог, гасла й повідомлення на діалог — означає спробувати визволити пригноблених за допомогою приборкання. Намагатись визволити пригноблених без їхньої вдумливої участі у визвольній діяльності означає розглядати їх як об’єкти, яких треба стерегти, щоб не спалили будинок. Це означає вести їх у популістську пастку й перетворювати їх у маси, якими можна маніпулювати.
На всіх стадіях свого визволення пригноблені повинні бачити себе чоловіками й жінками, що беруть участь у здійсненні онтологічного та історичного покликання — стати повноціннішими людьми. Роздуми й діяльність стають неминучими, коли хтось намагається безпомилково дихотомізувати зміст людяності від її історичних форм.
Наполягання на тому, щоб пригноблені брали участь у роздумах стосовно своєї конкретної ситуації, — це не заклик до „революції в кріслах”. Навпаки, роздуми — справжні роздуми — ведуть до дії. З іншого боку, коли ситуація закликає до дії, ця дія становитиме справжню перебудовчу практику лише тоді, коли її наслідки стануть об’єктом критичних роздумів. У цьому сенсі перебудовча практика — це нова raison detre (розумна підстава) для пригноблених, і революція, що знаменує історичний момент цієї raison detre, нежиттєздатна, якщо вона відокремлена від їхньої супутньої свідомої участі. В іншому випадку дія — це голий активізм.
Однак, щоб реалізувати цю перебудовчу практику, необхідно вірити в пригноблених і їхню здатність розмірковувати. Той, хто не має цієї віри, не зможе розпочати (чи відмовиться від) діалогу, роздумів і спілкування і звернеться до використання гасел, повідомлень, монологів та наказів. Тут криється небезпека поверхового здійснення визволення.
Політична діяльність на боці пригноблених має бути, власне, педагогічною діяльністю, тобто діяльністю разом із пригнобленими. Ті, хто працює для визволення, не повинні користатися перевагами емоційної залежності пригноблених, тієї залежності, яка є наслідком конкретної ситуації домінування, що оточує їх і що породила їхнє несправжнє бачення світу. Використання їхньої залежності для створення ще більшої залежності — це тактика гнобителя.
Визвольні дії повинні враховувати цю залежність як момент слабкості й намагатися через роздуми та дії перетворити її в незалежність. Однак, не тільки лідерство з найкращими намірами може дарувати незалежність. Визволення пригноблених — це визволення чоловіків і жінок, а не речей. Відповідно, хоча ніхто не може визволити себе лише власними зусиллями, ніхто не може й визволитися лише завдяки іншим. Визволення, людське явище, не може бути досягнуте напівлюдьми. Будь-які спроби розглядати людей як недолюдків лише дегуманізують їх. Коли люди вже дегуманізовані через пригноблення, від якого вони страждають, то процес їхнього визволення не повинен передбачати методів дегуманізації.
Отже, правильним методом революційного лідерства, застосовуваним з метою визволення, є не „пропаганда визволення”. Це лідерство не може також просто „імплантувати” в пригноблених віру в свободу, намагаючись завоювати їхню довіру. Правильний метод полягає в діалозі. Переконання пригноблених, що вони повинні боротися за своє визволення, — це не дарунок революційних лідерів, а результат їхнього власного вибору.
Революційні лідери повинні зрозуміти, що їхнє власне переконання в необхідності боротьби (неоціненна складова революційної мудрості) не було дане їм кимось іншим, якщо воно справжнє. Це переконання неможливо запакувати і продати, воно може досягатись лише за допомогою всієї повноти роздумів і дій. Лише особиста участь лідерів у реальності в межах історичної ситуації привела їх до критики цієї ситуації та прагнення змінити її.
Аналогічно, пригноблені (які не віддаються боротьбі, поки не досягнуть необхідного переконання, і які без цієї відданості позбуваються найціннішої умови такої боротьби) повинні дійти до цієї відданості як Суб’єкти, а не як об’єкти. Вони також повинні критично втручатись у ситуацію навколишнього світу, ознаки якої вони несуть на собі. Ніякою пропагандою не можна цього досягти. Хоча переконання в необхідності боротьби (без якого сама боротьба нездійсненна) потрібне для еволюційного лідерства (дійсно, саме це переконання становить суть лідерства), воно так само необхідне й для пригноблених. Тобто, воно справді потрібне, за винятком хіба що випадку, коли хтось хоче здійснити перетворення для пригноблених, а не разом з ними. Я глибоко переконаний, що лише ця остання форма перетворень є справедливою.
Мета цього обговорення — захистити внутрішньо педагогічний характер революції. Революційні лідери кожної епохи, які стверджували, що пригноблені повинні прилучитися до боротьби за своє визволення, — і це очевидно, — таким чином визнавали педагогічний аспект цієї боротьби. Однак багато хто з цих лідерів (очевидно, через природне й зрозуміле упередження проти педагогіки) прийшов до використання „навчальних” методів, використовуваних гнобителями. Вони заперечують педагогічні дії в процесі визволення, а використовують пропаганду для переконування.
Для пригноблених важливо зрозуміти, що, тільки-но вступивши в боротьбу за гуманізацію, вони беруть на себе і всю відповідальність за цю боротьбу. Їм слід зрозуміти, що вони борються не лише за свободу від голоду, але за… свободу створювати й будувати, дивуватись і вживати заходів. Така свобода вимагає, щоб особистість була активною й відповідальною, а не рабом чи слухняним гвинтиком у машині… людині не досить не бути рабом; якщо суспільні умови стимулюватимуть існування автоматів, урешті-решт ми отримаємо не любов до життя, а любов до смерті.
Пригноблені, що сформувалися в кліматі гноблення, який утверджує смерть, повинні знайти у процесі своєї боротьби шлях до життєствердної гуманізації, що полягає не в простому володінні більшою кількістю їжі (хоча вона і включає в себе наявність більшої кількості їжі й не може не передбачати цього аспекту). Особистість пригноблених була зруйнована саме тому, що їхня ситуація звела їх до стану безвладних речей. Щоб повернути свою людяність, вони повинні перестати бути речами й боротись як чоловіки й жінки. Це радикальна вимога. Вони не можуть стати до боротьби як об’єкти, щоб пізніше зробитися людьми.
Боротьба починається з визнання людиною того, що вона була зруйнована. Пропаганда, управління, маніпулювання — усі засоби домінування — не можуть бути інструментами її регуманізації. Єдиним ефективним засобом є гуманізуюча педагогіка, у якій революційні лідери встановлюють перманентний зв’язок із пригнобленими через діалог. У гуманізуючій педагогіці цей метод перестає бути інструментом, за допомогою якого вчителі (а в даному випадку революційні лідери) можуть маніпулювати учнями (у даному випадку пригнобленими), оскільки він виражає свідомість самих учнів.
Цей метод справді є зовнішньою формою вияву свідомості в діях, яка спирається на фундаментальну властивість свідомості — її навмисність. Суть свідомості — у бутті зі світом, і таке буття зі світом неперервне й неминуче. Відповідно, свідомість — це сутність „руху до” чогось, що перебуває окремо від неї самої, поза нею, що оточує її і що сприймається за допомогою її ідейнішої здатності. Таким чином, свідомість, по суті, — це метод у найзагальнішому сенсі слова?
Революційні лідери повинні відповідно здійснювати освіту. Вчителі й учні (лідери і люди), маючи спільні наміри стосовно реальності, є Суб’єктами не лише в завданні осягнути цю реальність, а отже, пізнати її критично, але й у завданні трансформації цього знання. Набуваючи такого знання реальності через роздуми й дії, вони відкривають самих себе як її постійних перетворювачів. Таким чином, присутність пригноблених у боротьбі за їхнє визволення буде тим, чим і повинне бути — не псевдоучастю, а відданим залученням.
Пауло Фрейре