Ось і в нас на факультеті соціології. Великі та перспективні уми щороку збираються в тісну залу, щоб провести там десь дві години часу. Третину з нього вони аплодують одне одному. Ще третину перспективні уми вислуховують типові промови-напучення великих. І лише останню третину – о, хвилююча мить! – те, заради чого сюди прийшла більшість, заради чого вона механічно робить всі ці аплодисменти і чемно терпить нудні промови – це вручення невеликих пластикових шматочків. Воно і засвідчить для загалу, що їхні уми стали не просто їхніми, а, покладені на глобальну навчальну справу української соціології, дістались статусу «перспективні».
Мені також доводиться приймати участь в ритуалі. Виступаючи від імені Наукового товариства, я маю сакрально поєднати в собі символи перспективного ума студенства і великого ума професури, чим засвідчую принципове єднання обох начал і відкриту дорогу від першого до другого. Воістину, таїнство!
Збираюсь я недовго. Сіренька футболка із надписом «I love sociology» завжди лежить напоготові. Основний її меседж для мене – чувак, люби те, що ти робиш, а оскільки так вже сталося, що ти (чомусь?) обрав соціологію, то люби вже її. Але я боюся, що цей надпис море перспективних умів, яке збереться в тісному залі, скоріше, витрактує по-іншому. Воно певно буде вважати, що це і є той мій символ причетності до великих. Авжеж-авжеж, адже ні в кого з них такої футболки (ще?) немає і ніхто з них поки що не може так гордо сказати безпосередній текстовий меседж: «I love it!». Та менше з тим, така вже моя роль у ритуалі.
Чекаю, коли мені нададуть слово. Його мені, як й іншим велико-перспективним умам із братії самоврядування, будуть надавати вкінці ритуалу. Доводиться чекати, слухати затягнуті промови, дивитись на квотний розподіл пластикових шматочків і між короткими чергами оплесків думати над тим, що я хочу сказати. А що я, власне, хочу сказати? Було би добре донести їм, що не варто так сильно піклуватися про свою дорогу нагору в коло великих умів. Було би добре розповісти їм про те, що для того, щоби насолоджуватися життям достатньо лише, аби твій власний ум належав тобі самому, а не перспективності чи глобальній справі української соціології. Було би здорово, зрештою, закликати їх шукати нових шляхів, а не йти по набитій попередниками доріжці. Але ж це так неформатно… Мій внутрішній цензор обурений, мій внутрішній конформіст наляканий, а мій внутрішній кар’єрист збентежений.
Зрештою, зважуюся лише на невеличке відхилення – говорю про важливість активізму (будь-якого!) в студентському житті. Промова виходить ніби непоганою і мені справді вдається зачепитись, по-партизанськи натякнути на деякі важливі теми. Але по закінченню я чую оплески. Так-так, ті самі монотонні, розважливі, механічні оплески, які лунали після кожної промови (а деколи і після кожного слова) на ритуалі. Дивлюсь, на лиця – спокійні, зосереджені, усміхнені. І я розумію, що вони нічого так і не зрозуміли. Нічогісінького. Для них мої слова лише черговий ключ-рецепт для того як стати великим. Не більше і не менше. Ритуал відбувся. І я його частина.
P.S.
Чи не повинні були би уми, щонайбільше, великих і, щонайменше, перспективних соціологів шукати якихось виходів із цього та інших ритуалів, що постійно оточують, обліплюють нас у буденності? Адже в нашій соціологічній гільдії так красиво декларуються принципи публічності і критичності. І, зрештою, хто як не ми, соціологи, повинні були би становити осердя надії на вивільнене завтра? Можливо, можливо повинні були би. Але для чого? Для чого, коли більшість із нас долучиться/вже залучена (необхідне підкреслити) до професійних практик задурювання людей – маркетології, піару, політтехнологій? В них не треба шукати виходів, а лише входи, все нові і нові входи до все нових і нових ритуалів. А ще там добре платять і є хороші кар’єрні перспективи. Словом, треба просто старанно виконувати свою роботу і рухати суспільну машину вперед. Вперед до вигаданого собою ж на рекламних шпальтах і в маркетологічних стратегіях світлого майбутнього. Амінь. I love you Sociology!
Автор: Тарас Саламанюк