А на третьому етапі заходів передбачалось на порядок підвищити плату за навчання в університетах. У той час існували обмежені дотації для студентів з дуже бідного міського середовища, а також для синів та дочок фермерів і самозайнятих, котрі могли приховувати більшу частину своїх доходів від податківців. Як завжди, існувала й значна кількість багатих студентів, батькам яких було важко помітити зростання витрат. Однак в проміжку між цими двома групами був широкий прошарок тих, для кого збільшення плати мало стати по-справжньому болючим.
Уроки управління
Спротив, організований Спілкою студентів Ірландії (USI) і більшістю локальних студентських спілок, керувався принципом наївного лобізму. Масові демонстрації, на які збиратимуться тисячі студентів, будуть проводитися на початку кожного навчального року, але вони матимуть на меті лише висування уповноважених посадовців від USI, які потім будуть вести «переговори» з урядом. Студентів переконували, що це є шлях до прогресу, що радикальні дії послідують тільки після того, як уряд продемонструє нездатність до серйозних переговорів, і що будь-які передчасні акції лише дискредитуватимуть студентський рух. Цинічно кажучи, ці переговори сприяли лише задоволенню власного «Его» студентських бюрократів, і відкривали їм кар’єрний шлях у професійні політики чи журналісти, чим більшість з них прагнули скористатись.
Вертикальний метод – стандартне лайно керівників масових організацій, та він є особливо катастрофічним, коли застосовується у студентській боротьбі. Справа в тому, що темп боротьби диктується коротким навчальним роком. Провал переговорів щовесни припадав на період підготовки до іспитів, тож обіцяні на такий випадок протести ніколи не відбувались. Потім переважна більшість студентів залишала країну у пошуках роботи в Британії, США чи Німеччині – роботи, необхідної для фінансування їх навчання у наступному академічному році. А далі, після канікул, схема «переговори передусім» буде повторюватись. Навряд чи ця схема могла бути відома уряду. Однак через те, що більшість студентів навчались не більше 3-4 років, і їм хотілося вірити в риторику «серйозні протести потім, переговори зараз».
Разом з тим, темпи бюджетних скорочень та підвищення платні вимагали більш жорсткого опору. І хоча ті, хто відстоював більш радикальний підхід, не покидали студентських спілок, значна частина роботи робилось паралельно. У другому за величиною коледжі країни – Трініті-коледжі [2] – студентами створюється організація, що визначає себе як анархічна в найширшому сенсі цього слова.
Масові зібрання
У ті часи в Студентській спілці Трініті-коледжа діяла масова демократична форма прийняття рішень через Асамблеї. Це були масові зібрання, на яких міг бути присутній кожен студент, кожен міг виступати і голосувати. Асамблеї в той час уявляли собою найвищий орган прийняття рішень у Спілці. Їх рішення не могли бути скасовані у жоден спосіб. Така система забезпечила радикалам певний механізм для просування своєї політики, яка пройшовши через асамблею, ставала обов’язковою до виконання Спілкою.
Ультрадемократичний характер асамблеї означав, що рівноправність у межах цього студентського органу змушувала всіх підніматися й відстоювати власну позицію. Напередодні найбільш дискусійних асамблей можна було бачити як протягом кількох днів розклеювались афіші та листівки – так різні сторони пробували мобілізувати студентів на підтримку їхніх пропозицій. Важливо було й те, що окремі студенти отримували фактичну можливість висловлюватись у процесі прийняття рішень. Масовий характер засідань спрощував просування радикальних позицій – через значну чисельність учасників студенти могли відчувати власну силу, чого дуже не вистачало в інших випадках.
Асамблеї не були позбавлені й бюрократичних моментів. Найбільш ганебно керівництво Студентської спілки повелось тоді, коли після втрати частини голосів через надзвичайно прискіпливу нову конституцію, воно поновило вимогу старої конституції щодо голосування картками. Цей крок дозволив їм впливати на порядок прийняття всіх рішень на асамблеї, які до того досягались ручним підрахунком, без обов’язкової вимоги мати студентську картку.
Все це було частиною тривалих внутрішніх чвар між вільним зібранням лібертарних революційних студентів з так званого «Колективу» та прогресивними членами Лейбористської і Комуністичної партій (попутниками, які захопили президентство у Спілці на попередніх щорічних виборах). Але поки такі чвари регулярно відбувались всередині самої Спілки, ззовні наприкінці 1980-х обидві фракції працювали разом, відстоюючи бойові акції в межах USI і серед широко загалу студентів Трініті-коледжа.
Акції поза кампусом
Бойові акції поза територією коледжу були організовані за двома загальними напрямками. Перший напрямок, який жваво дискутувався всередині структур USI, був спрямований на заклик до участі в масових демонстраціях черз раптові акції прямої дії. Насамперед йшлося про фізичне захоплення офісів правлячих партій та приміщення департаменту освіти.
Окупація, як правило, за участю декількох десятків активістів з числа студентів коледжу мала бути засекреченою, але відбувалась напередодні великих масових демонстрацій. Прохід до офісів, зачасту, здобувався з раннього ранку простою хитрістю: студент в мотоциклетному шоломі заходить в офіс під виглядом кур’єра, потім тримає відкриті двері, в той час як десятки активістів, які з’являються із сусідньої підворітні, штурмують будівлю. Офіс захоплюється, двері барикадуються, і потім за деякий час приїжджає поліція.
Стандартна тактика поліції в цей період полягала в погрозах, що заарештовані демонстранти не зможуть отримати «J1» – студентської трудової візи до США. Рівень безробіття в країні і потреба студентів в роботі за кордоном були настільки критичними, що спершу це була ефективна тактика. Їм вдавалось переконати певну кількості активістів відмовитись від окупацій. Проте з часом ми почали ставитись до цієї загрози із відвертим презирством, і все завершувались наспівуванням пісеньки: «Ви можете запхнути собі в дупу ваші візи J1».
Пізніше охоронці скажуть, що якби їм довелося силою проривати шлях у будівлю, то у пошкодженні майна звинуватили б саме студентів. І дійсно, принаймні одного разу під час штурму будівлі охорона застосували сокири. Вони зробили це, аби припинити окупацію, котра загрожувала затягнутись на тривалий час. Проте більшість окупацій ще з самого початку задумувались не більше ніж яскравим поштовхом до старту масових демонстрацій. Хоча іноді, аби приховати наші справжні цілі, ми приносили з собобю спальні мішки.
Для активістів Студентської спілки Трініті-коледжу підготовка до окупацій була цінною ще й у наведенні контактів з радикальними активістами з інших університетів. Істотної слабкості лібертарному крилу руху додавала неформальність більшості наших організацій. Це означало, що в межах кожного коледжу існувала маленька організація, яка взаємодіяла з іншими виключно через Конгрес USI і Консиліум USI, а також через індивідуальні дружні зв’язки. Окупації дозволили нам принаймні познайомитись та краще пізнати одне одного. Зокрема, ми налагодили контакти з однодумцями із Університетського коледжу Дубліна – найбільшого вузу країни, розташованого в Південному Дубліні всього за кілька кілометрів від Трініті-коледжу.
Ескалація демонстрацій
Другою стратегією виступів Трініті-коледжу була ескалація масових демонстрацій. Останні мали вигляд пасивних маршів під іронічним гаслом «йдіть і послухайте речників USI», і швидко повинні були перерости у щось по-справжньому гаряче. Коли банер Трініті-коледжу з’являвся на передовій маршу, ми повинні були пришвидшити крок, а потім буквально захопити Дойл (будівлю Нижньої палати парламенту), як тільки він з’явиться перед нами. Спочатку дана стратегія працювала чудово. Ні поліція, ні керівництво USI не були підготовлені до такого розвитку подій, і це призводило до масових сутичок біля воріт Дойлу. Одного разу, після того як студенти почали перелазити через огорожі та ворота парламенту, була викликана озброєна охорона.
[sup]Банер “Соціалістичного суспільства” на передовій студентської демострації – близько 1990 р.[/sup]
Ефективність таких дій швидко зменшилась, як тільки керівництво USI подбало про розташування на чолі демонстрації власних стюартів, і як тільки поліція стала будувати потужні вуличні барикади на підступах до Дойлу. Також застосовувались масові арешти, в одному з випадків більше десятка наших людей були заарештовані й перевезені до відділку поліції на Пірс стріт. Невдовзі туди прибули сотні студентів, вони пробували прорватись всередину будівлі. Коли поліція на мотоциклах відганяла їх від дверей, одному з них зламали руку.
Під час подальшого розгляду нашої справи суддя Окружного суду дав нам на горіхи. Він прочитав цілу лекцію, якими руйнівниками демократії ми були, і як домагалися повалення державного ладу. На щастя поліція затримувала нас на підставі закону «про Дублінську столичну поліцію» 1800-х років, і хоча цей закон робив нелегальною будь-яку форму політичного протесту, з плином часом з нього були вилучені положення про великі одноразові штрафи. Закон було потрактовано проти нас, одначе, максимальна сума штрафу, яку дозволялося з нас стягнути, склала близько 2 євро 50 центів. Набагато більше пригнічувало те, що протягом наступних шести місяців у нас фактично були зв’язані руки – якщо в цей період ми знову були б за щось затримані, це автоматично означало ув’язнення. На жаль, саме в ці дні вступала у дію нова версія закону «про Суспільний Лад», що значно полегшувала поліцейські арешти під час демонстрацій.
Спроба нової тактики
Нашою відповіддю на зростаючий успіх поліції та USI в контролі над масовими демонстраціями стала дія у двох напрямках. По-перше, з обмеженим успіхом ми використовували нашу зростаючу чисельність та мережі між коледжами, щоб змінити тактику. На наступній демонстрації, як і раніше фокусуючись на передовій маршу, ми також мали групи наших активістів всередині колони. Тепер, як тільки марш наблизилився до Дойлу, ці активісти розколювали колону і проводили частину демонстрантів задніми вулицями та проїздами на Клідар стріт – в тил поліцейських барикад – тим часом решта переходила у фронтальну атаку на барикади. Іншого разу на марші ми несли з собою велику модель «корабля емігрантів», яку потім підпалили і жбурнули через барикади на поліцейські редути, хоча й сильний дощ того дня сильно намочив його, і це було менш ефективно, ніж задумувалось спершу.
З іще більшою ефективністю ми вдалися до атак на на Чарльза Хогі (тодішнього прем’єр-мністра Ірландії) під час різноманітних офіційних заходів, в тому числі й на території студентських кампусів. Треба було бачити, наскільки успішно нам вдалось зірвати церемонію закладання нового житлового блоку в Університетському коледжі Дубліну – Хогі був змушений тікати зі студмістечка. Наступного тижня відбулася бійка під елітним готелем Шелбурна. Поліція помітила, як ми залягли в очікуванні VIP-осіб, і швидко нейтралізувала нас, доки не з’явилися поважні гості. Мій ніс стікав кров’ю, а окуляри були розбиті лягавим, котрий, підозрюю, впізнав мене після сутички тижневої давнини, коли я опинився на капоті прем’єрської машини.
Окупація художньої галереї
Проте найбільш вражаюче було те, як одного ранку, саме перед великим маршем USI, ми провідали, що після обіду Хогі повинен відкривати нове крило національної галереї мистецтв. Під час маршу серед студентів поширювалась листівка, в якій, не розкриваючи справжніх намірів, містилось запрошення після демонстрації відвідати масовий мітинг в Трініті. Деталі були розкриті вже безпосередньо на мітингу, і близько 200 студентів невеликими групами попрямували в напрямку галереї. Через певний час персонал галереї усвідомив, що в будівлі перебувало понад півтори сотні наших людей. Ми захопили вестибюль і перетягнули ланцюгами усі вхідні двері.
Прибувши на місце, поліція стала пробивати собі шлях через ланцюги, примовляючи вже звичне для них: «ви не отримаєте J1». Кілька людей пішли, але переважна більшість залишилась у приіщенні, і охоронці витратили наступні сорок чи більше хвилин, розтягуючи нас поодинці чи дрібними групами. В кінцевому рахунку вони очистили будівлю і Хогі прибув із годинним запізненням. Як тільки під’їхав його автомобіль, поліція вишикувалась в лінію, а люди стали перелазити через поручні і через ворота, доки їх не витіснив додатковий загін поліції.
Захоплення Східної Каплиці
Безпосередньо в самому Трініті-коледжі окрім одноденних студентських «страйків», які оголошувались для залучення людей на демонстрації, був й інший аспект дій, який полягав у тиску на адміністрацію коледжу, аби вона сама закликала скасувати плату за навчання. І нам вдалось цього добитися. Одного дня одразу ж по завершенню асамблеї, яка забезпечила нам мандат на акції, десятки студентів пішли на штурм різних адміністративних будівель. Оскільки дотриматися цілковитої секретності було неможливо, у коледжі швидко дізналися, що, ймовірно, щось має відбутися, тож більшість будівель закрилася ще до нашого приходу. Та вони схибили в одному – цілий ряд студентів ухитрився проникнути на другий поверх Східної Каплиці.
Те приміщення мало віконце із зручно розташованою поруч водостічною трубою. І нехай того вечора адміністрація коледжу замкнула вхід до корпусу, а всередині виставили охорону, невелика кількість активістів, невдовзі посилена підмогою, піднялася туди по дренажній трубі. Наступного вечора ми вдерлися до більшості інших приміщень корпусу. У відповідь адміністрація коледжу заблокувала доступу до передньої частини будівлі. Але ми довідались про існування вікон верхнього освітлення, і наступного ранку вилізли на дах із протилежної сторони центрального плацу, а потім, пройшовши довкола всього даху, спустилися через ці вікна прямісінько в головну частина корпусу.
Окупація поширилась й безпосередньо на сам дах – в обідні години звідти проголошувались промови до студентів, які збирались на центральному плаці. У той момент адміністрація коледжу облишила будь-які реальні спроби перешкодити окупації, та натомість вичікувала, доки нам самим це обридне й ми звільнимо захоплені приміщення за власною згодою. В дійсності наш рух не був занадто яскравим. Однак студенти, в їх пізньому підлітковому віці і в їхні 20 з гаком років, витримували цілодобові тяготи окупації, залишаючись при цьому в доброму гуморі. Протягом наступних трьох тижнів захоплені будівлі перетворилась на справжній вулик активності. Ми проводили мітинги, вели політичні дискусії. Пізніше студенти захопили ксерокс і організували друкарню, вкриваючи стіни кампусу постерами та листівками. Під час окупації в місті тривали масові виступи профспілки вчителів, і коли їх демонстрації проходили повз захоплений коледж, чисельні студенти радо вітали їх, вишикувавшись на даху із банером соліданості.
Десь через три тижні колегія коледжу видала публічне звернення із закликом припинити скорочення і заморозити збір плати за навчання вплоть до повного скасування. Після цього у захоплених будівлях ми мали по-справжньому тривалі дискусії, чи розширювати наші вимоги, чи залишити їх незмінними. Під час дебатів президент Студентської спілки оголосив, що в разі продовження окупації, спілка її не підтримає. Врешті-решт було прийнято рішення покласти їй край.
Окупація бібліотеки і зв’язки з робітниками кампусу
Іще одна «окупація», котра носила геть інший характер, запобігла планам адміністрації коледжу зменшити час роботи бібліотеки, закриваючи її на п’ятничний вечір. Ми просто домовились, що кожної п’ятниці група студентів заходитиме до бібліотеки, і відмовиться залишати її, коли прийде час закриватися. Так продовжувалося з тижня у тиждень, з іронічною гарантіює того, що студенти – ті, кого найменш очікуєш побачити за книжками напередодні вихідних – щоп’ятниці сидітимуть у бібліотеці.
Під час цих акцій зав’язувались різноманітні, хоча й досить обмежені, контакти серед робітників, котрі з тієї чи іншої причини розділяли певні спільні інтереси стосовно цих проблем. Наприклад, під час окупації Східної Каплиці, ми дізнались, що охорона нарікає на понаднормову працю на Різдво, і має власні претензії до начальства коледжу. Так само персонал бібліотеки був проти скорочення робочого часу, а наша пряма дія по захопленню приміщення означала, що бібліотека залишалась відкритою протягом звичного часу, і вони продовжували працювати нормальну кількість годин.
Оскільки така кооперація була формальною, вона відбувалась через керівництво Студентстької спілки та лідерів робітничих профспілок кампусу (головним чином SIPTU). До кінця цього періоду, «Соціалістичне суспільство» (широкий блок лівих угруповань, об’єднаних на анархістській платформі) співпрацювало із кількома радикальними робітниками кампусу, які намагалися узагальнити протест через колективні збори зі студентами, де мали б обговорюватись сфери спільного інтересу та потенційна діяльність. З цією метою ми поширювали листівки серед робітників кампусу, в тому числі серед прибиральниць, котрі виходили на роботу о шостої годині ранку. Втім, результати були скромні: мітинги відвідувала лише невеличка жменька робітників, й по-суті з засідань вони нічого не виносили.
Чи здобули ми перемогу?
Наскільки успішною була боротьба? В цьому важко бути впевненим. Навряд чи уряд вірив у те, що студентський опір призведе до хоч якихось політичних змін. Однак величезне збільшення грошових зборів у пізніх 1980-х було скасовано, а в 1996 році відміна плати за навчання була визнана остаточно. Ми стверджували, що скасування грошових зборів дозволить не перейматись вартістю освіти, підвищить її доступність для всіх без винятку, – починаючи з тих, хто, ймовірно, претендуватиме на дотації, і закінчуючи тими, хто опиниться за межами цієї категорії. Не зважаючи на недавню пропаганду прихильників повернення до платної освіти, основною метою скасування грошових зборів у 1996 році було забезпечити доступ до освіти не лише дітям «білих комірців» і кваліфікованих керівників (частка яких подвоїлась), але й дітям низькокваліфікованих і некваліфікованих робітників (їх частка збільшилася з 24% до 33%), які в більшості є досить бідними, і повинні отримувати дотації.
В ті роки наша боротьба не обмежувалась виключно студентськими проблемами – урізаннями в освіті та збільшенням вартості навчання. Багато студентських активістів були також задіяні поза коледжом в кампанії проти бідності. Незначна меншість були членами республіканських груп і троцькістських партій, хоча пізніше вони вже не долучались до боротьби, описаної вище, а зосереджувались на організації зустрічей в кампусах пд назвами на кшталт «Нікарагуа – чи побудують сандиністи соціалізм?»
«Pro-choice» і антифашистська боротьба
Боротьба, яка також домінувала у Трініті-коледжі наприкінці 1980-х років, була боротьбою проти фашизму і за право студенток на аборт [3]. У 1989 році Товариство захисту ненароджених дітей (SPUC) переслідувало 16 студентських лідерів за надання контактної інформації про британські клініки абортів у «Студентському довіднику». Окрім кримінального переслідування цих обраних, SPUC намагалось залякувати звичайних студентів, хто розповсюджував цей довідник. Наприклад, двоє їхніх адвокатів вручили мені копію документу про заборону поширення «Студентського довідника» під час проведення «тижня новачків», коли я саме продавав його у кіоску «Соціалістичного суспільства».
Ця стратегія дала зворотній ефект. Хоча SPUC й виграв суд проти студентських спілок і стягнув чимале відшкодування, вони пробудили «pro-choice» боротьбу, яка затихла на деякий час після поразки на референдумі 1983 року. Це пробудження означало, що коли у 1992 році провалилася «справа-Х»[4] вже існували невеликі але організовані «pro-choice» групи, здатні до швидкої мобілізації потужної 15-тисячної демонстрації, яка поклала початок кінця релігійного вето в державній політиці.
Провокація, організована праворадикалами в Трініті-коледжі роком раніше, так само дала зворотній ефект. Коли вони запросили до коледжу Девіда Ірвінга [5], результатом стала блокада будівлі сотнями студентів, і спроба штурму приміщення, де проходила дискусія. Цього разу знову мала місце співпраця із робітничими профспілками кампусів. Що важливо, охорона відмовилась обслуговувати дану подію, поклавши обов’язки забезпечувати дисципліну вночі на парочку старших академіків. На той момент ми могли дозволити собі просто ігнорувати їх.
В другій половині дня Ірвінга таємно провели у будівлю, але там всередині він опинився у пастці – люди пробували силою прорватися всередину, були розбиті вікна і т.д. Його протримали там до самого ранку. Великої поразки у кампусі зазнали не тільки праві, але й адміністрація коледжу. Не зважаючи на той факт, що організаторів акці було легко визначити, коледж не ризикнув вживати проти нас якихось репресивних заходів. На наступний день правий журналіст Кевін Майерс у своїй колонці для «Irish Times» був просто паралізований, звертаючись до студентів словами «виючий натовп».
Манадат на цю блокаду ще тиждень тому видала асамблея Студентської спілки. А ще пізніше невеличка група правих спробувала організувати у кампусі святкування дня народження Гітлера. Спроба була виявлена і присічена групою соціалістів, які пізніше були атаковані фашистами у центрі Дубліна. В результаті була скликана друга асамблея, яка переважною більшістю голосів засудила цей напад, і зобов’язала Спілку надавати фізичний та правовий захист своїм членам від таких атак.
Вирвані зуби асамблеї
Одним зі доленосних стало рішення ліберальної і соціал-демократичної фракції кампусу ініціювати референдум по внесенню змін до конституції Студентської спілки, які дозволять в майбутньому відміняти рішення асамблеї. Це значно послабило мобілізаційний потенціал загальних зборів, перенісши центр прийняття рішень подалі від запеклих мітингів, які могли дійсно запалювати людей, до відносно ізольованих виборчих дільниць, розкиданих по всьому кампусу.
Ключова слабкість студентської боротьби в Іралндії – це те, що крім Студентської спілки не існує жодної дієвої організації, і способу передачі досвіду від одного покоління до іншого. Тож з часом асамблея у Трініті-коледжі, схоже, пішла у небуття. Вже після мого випуску, на початку 1990-х була і друга окупація, яку я відвідав одного разу. Вона тривала протягом тижня, або близько того. Але після її завершення, здається, був довгий період затишшя вплоть до «Кампанії за безкоштовну освіту» [6] кількарічної давнини, яку очолили активісти Університетського коледжу Дубліна. Кажучи про досвід, накопичений обома поколіннями, залученими до боротьби, то він був цілковито ізольований одне від одного навіть там, де ми мали спільні точки контакту в антивоєнній боротьбі. Частково мотивацією для написання циклу статей та інтерв’ю, як ця розповідь про 1980-і, була спроба зберегти свій досвід і передати його новому поколінню студентських активістів, хто, подібно нам у давніх 80-х, протистоїть спробам уряду впоратись із рецесією за рахунок освіти.
_______________
[1] «Фіанна файл» – (ірл. Fianna Fail – «солдати долі») правоцентристська політична партія Ірландської Республіки. Заснована в 1926 році після розколу в русі ірландських націоналістів «Шинн Фейн». На кінець 80-х рр. найбільша партія Ірландії.
[2] Трініті-коледж Дубліна (TCD) – (ірл. Coláiste na Tríonóide) заснований в 1592 році, є частиною Дублінського університету. Трініті-коледж та Університет Дубліна – найстарші і найпрестижніші вищі навчальні заклади Ірландії. Знаходиться в центрі Дубліна.
[3] Аборти в Ірландії суворо заборонені і по сьогоднішній день.
[4] «Справа Х» – перший прецедент, коли в 1992 році Верховний суд Ірландії офіційно дозволив 14-річній дівчині, котра стала жертвою зґвалтування і погрожувала самогубством, виїхати у Великобританію, щоб зробити аборт. В тому ж році був проведений референдум, на якому виборці висловились проти заборони на аборти, якщо жінка погрожує самогубством. Ірландські прихильники права на аборт вважають рішення суду по «Справі Х» і референдум поворотним моментом своєї боротьби.
[5] Девід Ірвінг – англійський письменник, який публічно заперечує факт Холокосту і пропагує антисемітизм.
[6] «Кампанія за безкоштовну освіту» (англ. CFE, Campaign for Free Education) – студентські виступи влітку 2002 року і влітку 2003 року, коли уряд Ірландії намагався знову запровадити платну освіту.
Переклад з [url=http://free-education.info]http://free-education.info