Таке рішення намагались обґрунтувати тим, що Олександр Олексійович не має відповідного наукового ступеня. Те, що курси цього викладача користуються шаленою популярністю і є найвідвідуванішими, що, безсумнівно, є найкращим показником якості викладання, аніж будь-які ВАКівські стандарти, адміністрацію університету зовсім не цікавило. І не дивно, адже репресії проти викладача почались відразу після відкритої зустрічі зі студентством, на якій Олександр Олексійович публічно висловився проти змін у порядку навчання в НаУКМА, що були запропоновані керівництвом університету. І хоча завдяки спільним зусиллям студентів та деяких небайдужих викладачів та викладачок, О.О. таки залишився читати на магістеріумі аж два курси (!), інші його курси ніби-то перенесли на бакалаврат як вибіркові, проте у списку курсів для вибору вони так і не з’явились. Вступаючи на магістратуру, я була певна, що зможу принаймні походити на лекції з курсу “Франкфуртська школа”, що мав читатись на магістратурі, але курс канув у Лєту.
Наступною сумною новиною стала звістка про закриття виставки “Українське тіло”. І як би С.М.Квіт не виправдовував свій вчинок, це було ніщо інше, як акт цензурування. Як більшість із нас пам’ятає, через місяць після історії із закриттям виставки, Вчена рада НаУКМА майже одноголосно виселила з території університету Центр візуальної культури – місце, де студенти гуманітарного та соціального факультетів мали змогу презентувати свої дослідження; стартову платформу, де студенти навчались дискутувати, вислуховувати опонента чи опонентку та аргументувати свою точку зору. ЦВК був чимось на кшталт вільного університету; саме там, а не на університетських семінарах, ми вчилися прив’язувати теорію до практики, аналізувати та пробувати пояснити навколишню дійсність, користуючись власним розумом, а не послуговуючись думкою високочолих авторитетів.
Рішення про позбавлення приміщення ЦВК було прикрито нібито аварійним станом приміщень староакадемічного корпусу. Дивно, що майже відразу після того, як Центр вивіз останні речі, в кімнатах корпусу оселилася бібліотека-архів, яку подарував НаУКМА Сергій Білокінь. Той самий, що написав статтю про “жидо-більшовизм”: “Двадцять років єврейської державності в Україні, 1918-1938” та читав цьогорічну вступну лекцію. У тексті він не посоромився ні терміну “жидо-більшовизм”, ні подібних ксенофобських висловлювань. А коли псевдоісторика та ксенофоба Білоконя запрошують для прочитання вступникам інавгураційної лекції та, більше того, називають почесним професором НаУКМА, тобто ставлять в один ряд із Полем Рікером чи Сергієм Авєрінцевим, стає зрозуміло, що Могилянка поступово та впевнено крокує подалі від академічних свобод, якісної освіти та інших ідеалів, що вона продовжує жваво проголошувати на папері. Де-факто цього вже не залишилось. Сьогодні в Могилянці нормально, що перший віце-президент, віце-президент з науково-навчальних студій вириває з рук колишнього студента, що хотів поставити лектору питання, фотоапарат і викидає його в кущі, а ректор університету боїться незручних питань і тому просто авторитарно забороняє після лекції будь-які питання. Нас п’ять років вчили, що постановка питань – форма знання, яка іноді є більш доступною та важливою, ніж відповідь. Нас вчили цього для того, щоб тепер заборонити питати.
І кілька слів про становище викладачів. Порівнювати зарплати викладачів НаУКМА та викладачів університету Шевченка нікому навіть не спаде на думку, це буде як у казці про принца та жебрака. І жебраками тут як раз виступатимуть викладачі “найдемократичнішого вишу країни”. Більше того, останнім часом у Могилянці переважає тенденція, коли більшість цікавих викладачів є лише викладачами-сумісниками, а про оплату праці сумісників вже годі й говорити, вона просто мізерна. Тут можна додати ще про захист материнства та кроки назустріч викладачкам, що відразу після народження дитини виходять на роботу: деканат навіть пальцем не поведе, аби зробити їхній розклад зручним для паралельного догляду за дитиною.
Взагалі, можна багато чого згадувати за всю свою історію навчання в Могилянці: і недорахування студентам індексації стипендій протягом кількох років, і замовчування нападів на заходи ЦВК, що були присвячені трансґендерам, й історію з електроприладами в гуртожитках, і, і, і. Але за браком сил і часу я згадала лише кілька найгарячіших подій останніх двох років.
Могилянка перестала бути університетом, де цінують діалог, а всі її заяви про важливість плюралізму думок і демократичні цінності – не більше, ніж автоматизоване відтворення зазубрених і так і не осмислених шаблонів. Вступивши у Києво-Могилянську академію, я закінчую військово-морське училище. Я не хочу більше мати нічого спільного із вишем, в якому випускникам не дають сказати і слова, їхні речі жбурляють у кущі, а почесними професорами стають ксенофоби. Сподіваюсь, у грудні мені прийде лист про відрахування з НаУКМА (мене виженуть звідти за невідвідування). І я ані секунди про це не пошкодую. 5 років з мене досить. Далі спостерігати агонію Могилянки у мене просто не стає сил.
Дафна Рачок , активістка “Прямої дії”
Сайт Могилянського осередку ПД