Справи особливо погіршилися, відколи він почав працювати кур’єром. Цілими днями їздив у громадському транспорті й бачив, у скількох людей зверхній вираз обличчя. Чи не кожен другий вважає, що він не такий, як решта. Що вони – окремо, а натовп – окремо. Лише для того, щоб їм заважати.
Ця злобна бабка ще була нічого. Вона навіть викликала симпатію. У неї були емоції щодо інших.
Значно гірші були ті, хто йшов і просто розсував перед собою людей із байдужим виглядом. Відсував рукою – так, наче це гілки в хащах, і через них просто треба пройти. Наскрізь. Таких хотілось ударити. Навіть якщо це жінка. А найчастіше так робили жінки.
ВІДЧУЙ СЕБЕ УНІКАЛЬНИМ!
Ця реклама світила на нього зі стіни на станції метро – прямо в душу. Дівчина, що тримала в руці смартфон, зазирала в очі йому особисто. І простягала смартфон йому особисто.
Колись він хотів, правда, Айфон – але швидко зрозумів, що “думати по-іншому” простому кур’єру-студенту не по кишені. Тож новий слоган підійшов йому досконало: все те саме, але втричі дешевше.
Він поспішив по нове замовлення в офіс. Матиме п’ять хвилин, то заодно більше прочитає про цей смартфон в інтернеті. Якщо пустять за комп.
В офісі “скуке.нет” усім завжди було нудно.
Вони продавали різноманітні ігри. Шахи, дартс, твістер, покер, го. Кубики Рубіка, мафія, фермер, монополія. Головоломки, моделі для збирання, конструктори.
Новенькі, приходячи на роботу, спершу пробували грати й самі, проте швидко поверталися до сканвордів або вКонтакте.
– Скуке.нет, всё самое интересное, – з натягнутою посмішкою казала в телефон прищава дівчина з волоссям невиразного кольору, зібраним у кінський хвіст. Вона вважала себе тут за головну, бо працювала тут найдовше. Вона вірила, що посмішка відчувається й по телефону – й вимагала розтягувати губи й від інших менеджерів з продажу.
Між собою, на перекурах, менеджери – всім було до тридцяти – називали фірму “суки.нет”. Всі, окрім прищавої дівчини з кінським хвостом. Та вважала це неприпустимим. У неї була на триста гривень вища ставка.
Їх було всього п’ятеро, разом із кур’єром. Двоє працювали по Києву, двоє – по Україні, а кур’єр возив ігри як по місту, так і в службу доставки по країні.
Офіс був розташований у підвалі хрущовки, де над головами досі стирчали труби водогону й каналізації. В деяких місцях доводилося пригинатися. Підвал було заставлено збірними металевими стелажами, на полицях стояли коробки з іграми. Тут завжди було темнувато і здавалося, що сиро.
– Где ты лазишь так долго, у тебя еще пять заказов сегодня, – буркнула прищава з кінським хвостом, як тільки він зайшов у їхній підвал, прогинаючись під трубою на вході. Навіть із його маленьким зростом доводилося нахиляти голову. Клієнти, які зрідка заходили по замовлення самі, часом билися головою об цю трубу на вході й сварилися. Добре хоч, труба була з гарячою водою й тому оббита м’якою теплоізоляцією.
На столі для нього стояли коробки з приліпленими до кожної накладними та список адрес. Він запакував усе в рюкзак. Рюкзак знову вийшов повним.
– Д-д-дай г-г-гляну г-г-гугл-карты х-хоть, – трішечки затинаючись від хвилювання, сказав він.
– А бумажная уже не подходит? – буркнула прищава, проте обернулася до найближчого підлеглого: – Серёжа, пусти его на минутку.
Кур’єра вона не називала по імені. Ніхто не називав. “Курьер подъедет”, – коли по телефону з клієнтами. Логічно. Або просто “Едь”, “Вот”, “На” – коли зверталися прямо до нього. Він подумки називав себе “останньою людиною на суки.нет” і від цього криво усміхався.
Серьожа швидко почав щось згортати й закривати на моніторі, тихо матюкнувся, а коли встав з-за столу й зі злістю подивився на кур’єра, то його лоб був укритий краплинками поту.
Кур’єр для годиться відкрив гугл-карти і ввів одну з адрес зі списку, а тоді озирнувся й відкрив інший таб. Номер моделі він уже запам’ятав. Ось воно. Вигідна пропозиція, суперціна. Корпус двадцяти семи різних відтінків! Ну, це він уже на місці вирішить. Чотири гіга пам’яті, слот для картки до тридцяти двог гіг, камера на п’ять мегапікселів зі світлодіодним спалахом. О, ці заокруглені кути й ергономічна форма. Якраз для нього.
Коли він у метро проходив повз дівчину на плакаті, що простягала йому смартфон, то підморгнув їй, як подрузі.
Тепер треба було працювати й заощаджувати. І він знову вливався в натовп.
На початку дня він зазвичай почувався до людей дружньо. Адже сам був незлим. Правда, друзів мав мало. Напевно, тому, що був малого зросту, щуплявий. А ще, коли хвилювався, то трохи затинався. Зовсім небагато, але це робило його серед підлітків чужим, ще зі школи. Він був схильний по-доброму усміхатись, але хлопці привчили його своєю реакцією, що це ознака слабкості. І він швидко зрозумів, що чоловікові, особливо маленького зросту, треба вдавати з себе клятого Рембо.
Він навчився вдавати з себе суворого пацана, проте через затинання з нього все одно знущалися. В бурсі він так ні з ким і не здружився. З тієї ж причини йому було тяжко знайти після переїзду дівчину. Затинання починалося, як тільки він пробував знайомитись і починав хвилюватися.
І він їхав далі, сам. Розвозив засоби від нудьги й нудьгував.
По-всякому пробував боротись із нудьгою в транспорті. Брав в офісі чиїсь газети й доровз’язував сканворди. Швидко набридло. Пробував читати безкоштовні газети, які роздають у метро. Нудно було відразу.
Хтось у їхньому підвалі залишив книжку з назвою “Чотири мільйони”. Почав і її читати – думав, це щось на кшталт “Думай и богатей”, про досягнення Успіху. Виявилося, збірка оповідань. У передмові писали, що назва пов’язана з кількістю людей у Нью-Йорку на час її написання. Цікаво, думав він, у Києві зараз теж уже чотири мільйони? З тими, хто приїхав тимчасово – мабуть, навіть більше.
Він прочитав перше оповідання, впізнав знайомий бозна-звідки сюжет другого. Воно називалося “Дари волхвів”. Рожеві соплі, – сплюнув він подумки й далі не читав.
Він пробував слухати музику, але в результаті йому тільки обридли улюблені пісні. Навіть найкраще неможливо слухати цілими днями на повну гучність, заглушуючи гуркіт у тунелях метро. Після Нового року він особливо полюбив оту популярну в сезон пісню Потапа і Насті: “В Новый Год от сосны, от сосны оторви иголочку…” Далі “сосны” римувалось із “пацаны”, а “иголочку” – з “тёлочки”. Він вмикав її й слухав у метро раз за разом – аж йому набрид оцей тонкий жарт, заради якого й написано пісню – коли починався нескінченний повтор фрази “в Новый Год от сосны от сосны отсосны-остосны-остосны-отсосны”.
Він тільки ухмилявся й уявляв, як це робить йому прищава. Злість.
Злість особливо посилювалась на станціях переходу в метро. Скільки б разів не доводилося там їздити, щоразу це був шок. Як скільки б разів не стрибав в ополонку – до цього не звикнеш.
Люди з Золотих Воріт на Театральну йшли, затиснені в натовпі, перекочуючись з ноги на ногу, ніби пінгвіни. Штовхатися навіть не мало сенсу – але дехто все одно це робив.
У довгому переході з Хрещатика на Майдан вони йшли суцільним потоком, а шарудіння ніг нагадувало про тарганів.
Від Палацу Спорту на Льва Толстого ті, хто вважав себе найрозумнішими, оббігали по кривій натовп, який випліскувався з поїзда.
Коли на будь-якій з цих станцій приходило два поїзди водночас, то здавалося, що зараз натовп не вміститься на платформі й порсне в обидва боки під колеса поїздів.
Він навіть хотів це побачити.
І головне ж, так було не тільки в години пік. Ні – тупо цілий робочий день. Хто всі ці люди? – думав він. – Чому вони не на роботі? Не можуть же всі працювати кур’єрами.
Тисячі, десятки тисяч, сотні тисяч. Ти знаєш, що ти людина? Ти знаєш про це чи ні? Умішка твоя – єдина, мука твоя – єдина, очі твої – одні.
Під кінець дня всі здавалися йому настільки гидкими й тупими. Його дратували підслухані у вагоні розмови:
– Мы с пацанами решили, что нужно ввести кнопку dislike, – каже хлопець дівчині.
Останнє слово він вимовляє так – ВАГОМО. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає.
– Надо написать Цукербергу, – усміхається дівчина. Вівця.
– Вообще Фейсбук, я считаю, должен быть для близких родственников. А для остальных – только вКонтакте.
Він у ці моменти не думав, що й сам, можливо, говорить подібні тупі речі. Тихо ненавидів.
Коли виходив і хтось затримувався у проході – він навмисне проходив так, щоб шурнутися плечем, трохи штовхнути. Напруженість, агресивність із кожною поїздкою зростали.
Коли людина з потоку ставала в підземному переході, щоб купити у бабки яблук чи у тітки шкарпетки, чи коли неможливо було розминутись у потоці – йому хотілося вдарити кулаком в обличчя.
На Золотих Воротах, коли він виходив, знайшовся черговий із тих, хто проходить крізь людей, як крізь портьєру. Це був бородатий високий дядько років п’ятдесяти. Дядько долонею відсторонив кур’єра зі своєї дороги.
Кур’єр тут-таки розвернувся, вперся обома ногами в бетон платформи і щосили штовхнув бородатого у плече. Дядько, хоч і був удвічі важчий, заточився.
– С-самый умный?! – вигукнув кур’єр, не встигши почати затинатися.
Він приготувався, що бородатий зараз вийде до нього й доведеться продовжувати. Говорити він більше не зможе, через затинання. Але він навіть хотів, щоб бородатий вийшов. Пофіг. Вдарити.
Бородатий тільки струсонув головою і пішов углиб вагону. Кур’єр, трохи тремтячи, пішов на перехід між станціями.
Для заспокоєння він пробував уявляти людей як клітини одного тіла. Міста. Чи – ха! – людства! Кожна клітина борсається й бореться з іншими. Уявляв, якби так було в організмі. Ставало моторошно.
Де тільки міг, він ходив із доставкою пішки, а не їздив маршрутками. Особливо тепер, коли треба було якомога швидше заощадити на смартфон. Бо це треба було робити зараз. Уже була рання весна, а в травні його виганяли з гуртожитку.
У минулі роки можна було за невеликий хабар комендантці залишитися навіть на літо – начебто щоб допомагати в ремонті. Але цього разу гуртожиток віддавали під готель для футбольних фанів, які мали приїхати на чемпіонат Європи. Перед стихією Євро навіть комендантка безсила. Тут діяли вищі сили, тож виганяли всіх.
Він не знав, що буде робити тоді. Напевно, доведеться, хоч-не-хоч, їхати до батьків, копати городи, збирати колорадських жуків, вигрібати гній. Про це зараз не хотілося думати. Краще якомога швидше зібрати гроші, купити телефон – а там побачить.
Після прокладання маршруту виходило, що треба проїхати маршруткою кілька хвилин і знову виходити. З холоду ранньої весни надворі – у спеку всередині. Вдягненим у теплий одяг, запакуватись із рюкзаком в уже забиту консерву, вилізти пітним і все одно бігти далі. Ні, краще двадцять хвилин пройти швидким кроком, розстібнувшись, щоб не пріти.
До того ж, це кожного разу кілька гривень.
Коли він ішов на роботу, в оголошенні обіцяли компенсовувати гроші на проїзд. Справді. На початку місяця прищава, як знак особливої довіри, видала йому 95 гривень:
– Это на проездной на метро.
– А м-м-маршрутки?
– Ну извини, друг! Мы же не можем всё предусмотреть. Уж сам решай, где проехать, а где пройти. Take it or leave it, – випендрилась вона.
Він вимушений був погодитись. Першого дня, коли повернувся до гуртожитку, ноги гули так, що він чув це вухами. Далі звик. І тримався за роботу – перед тим кілька місяців жив лише на подачках і передачках від батьків, і більше цього не хотів.
А робота, знав, буває й гірша. Якось під час пошуків він повівся на оголошення:
[align=center]СРОЧНО! СРОЧНО!
Помощник руководителя!
Образование СР, С/СП, ВО.
Можно без ОР!
[/align]
Листочок був кислотно-салатового кольору. Він подзвонив на вказаний мобільний. Йому призначили зустріч через три дні – і не деінде, а за адресою Майдан Незалежності, 2. Це йому сподобалось: очевидно ж, серйозна контора, раз офіс у такому місці.
Це був будинок профспілок. Той, кому він дзвонив, виявився опецькуватим дядьком років сорока, у чорних брюках, спортивній куртці й кепці з козирком. Дядько провів його в актовий зал – і там їх було близько сотні: наймач або, частіше, наймачка і навколо кожного чи кожної – один або кілька претендентів на посаду помічника керівника.
Спершу на сцену вийшла жінка середніх літ у рожевому брючному костюмі й почала розповідати про міжнародну компанію, що швидко росте – і як, працюючи в ній, можна за кілька годин щодня заробити більше, ніж на повній зайнятості в інших. Звісно, не зразу. А тим часом, самому купуючи косметичні продукти компанії, можна ще й стати гарнішим і здоровішим!
– А теперь… – вона зробила паузу і плеснула в долоні, – СОТРУДНИКИ!
З колонок залунала пафосна музика. Наймачі, що сиділи розкидані по залу, почали плескати в такт. На сцену потяглася вервечка співробітників.
У нього по шкірі пішов мороз. Вони нагадували йому свідків Єгови.
Поки великий чоловік на сцені розповідав, як пішов у відставку з ментури й тепер заробляє більше, просто обдзвонюючи з дому колишніх співробітників – він вислизнув із залу. Скористався тим, що опецькуватий дядько, який його сюди привів, відволікся розмовою з колегою.
І тепер, ідучи з повним рюкзаком від однієї точки маршруту до іншої, він думав: краще вже так.
З холодного повітря ранньої весни заходив у душні квартири. Часом доводилося чекати вдягнутим доволі довго, поки клієнт перевіряв комплектність. Уздовж спини під свертом і курткою стікав піт, і від цього спина чухалася. Під пахвами він був липкий.
Стенав плечима, якщо клієнт помічав потертість упаковки чи інший дефект. Усміхався і м’яко вибачався та пояснював, коли клієнт критикував його, що довго доставляв товар. Йому були потрібні чайові. Компанія розраховувала, що кур’єр частково житиме з них. І він стояв одягнутий, терплячий – а тоді виходив мокрий від поту на пронизливий вітер і йшов далі.
Ніхто з клієнтів ніколи не питав, як його звуть. Звісно.
І ось нарешті він зібрав ці гроші. Під час роботи, по дорозі від однієї точки маршруту до іншої, зайшов у магазин і купив свій смартфон. Серед двадцяти семи відтінків, він обрав корпус кольору зеленої оливки. Одразу вийняв із коробки, вставив картку. Тут-таки замовив есемескою за 10 гривень унікальний рингтон – це все ж була “В Новый год от сосны от сосны” Насті та Потапа. Що не кажи, чудова пісня.
Весь той день ходив, тримаючи руку в кишені, обхопивши ергономічні форми. Часом, коли йшов пішки з точки в точку, діставав і грався з тач-скріном на ходу – аж раз ледь не потрапив під сріблястий джип, який їхав по тротуару в об’їзд пробки.
А тоді знову занурився в метро. Була шоста вечора, й він збирався їхати в гуртожиток. Саме перейшов з Майдану на Хрещатик. Але його новий смартфон задзвонив.
Це була прищава:
– Езжай в офис за новой партией. Сегодня много заказов.
Вона поклала трубку.
Переходити назад з Хрещатика на Майдан довелося по довгому переходу. Він ішов бетонною трубою, затиснений потоком людей. Шарудіння тисяч кроків асоціювалось йому з тарганами. Він не міг відігнати цієї асоціації. В кінці тунелю по ліву руку сліпий грав на акордеоні, по праву руку жіночки продавали одяг з плечиків, які тримали прямо в руках. А інші жіночки створювали затор, зупиняючись і розглядаючи товар.
Він навіть не пробував нікого обігнати – йшов із натовпом. Свій новий смартфон не поклав у кишеню, а й далі стискав у руці, шукаючи у нього підтримки, і щосили намагався відчути себе унікальним.
Артем Чапай
Інфо[color=red]Порн