Робоча група під головуванням Згуровського працювала майже три тижні. Зважаючи на те, що до роботи могли долучитись усі бажаючі, дискусії розтягувались і часто тривали по 8–10 годин на день.
Чи не вперше у вільному просторі для дискусій зустрілись дуже різні учасники освітянсько-політичних баталій: представники протестуючих студентів, Могилянки, КПІ, приватних ВНЗ, представника Президента у ВР Мірошниченка… Об’єднувало ці групи одне – спільне розуміння того, що вища освіта конче потребує змін. Усі ці групи й раніше намагались вплинути на проект закону про вищу освіту. Саме їх тиск і зупинив швидкісне прийняття проекту ще рік тому.
Очікувано, що критикувати проект – ще й такий недолугий – простіше, ніж розробляти новий. Вочевидь, у різних груп були свої зауваження та інтереси. Та й філософії вищої освіти дуже різні. Для протестуючих студентів ключовими були питання стипендій, незмінності плати за контракт і вступу тільки на основі ЗНО. Могилянка вже традиційно вимагала більшої автономії для університетів. КПІ найбільш зацікавлений у можливості вільної взаємодії з бізнесом у питанні нових розробок.
Що вийшло в результаті гарячих обговорень у холодних приміщеннях КПІ (дуже наочний показник дійсного ставлення держави що вищої освіти) – можна дізнатися, завантаживши пропозиції групи із сайту КПІ. Спробуємо коротко охарактеризувати головні з них.
Автономія
Уже в самому визначенні поняття автономії робоча група пішла значно далі, ніж пропонувалось кабмінівським проектом. Так, робоча група додала, що “Автономія вищого навчального закладу зумовлює необхідність такої самоорганізації та саморегуляції, яка би служила громадському інтересу напрацювання істини стосовно викликів перед державою й суспільством, відбувалася прозоро, публічно, і його діяльність була б відкритою для критики. А держава, будучи зацікавленою в існуванні таких центрів незалежної думки, має створювати умови для їх існування й розвитку”. Попри декларативність такого визначення, воно дуже відмінно трактує взаємини між державою та університетами і може послужити позитивним змінам у майбутньому. Така дефініція відкидає поширену думку про те, що “хто платить – той і замовляє музику”. Натомість, робоча група наголошує, що ключовим є громадський інтерес і незалежна думка. Тільки на таких засадах може розвиватись університет.
Звісно, одного визначення мало. Тому у пропозиціях також розширені практичні елементи автономії. Так, з-під відання профільного міністерства прибрано такі повноваження, як розробка й затвердження державної складової стандартів вищої освіти, розробка Національної рамки кваліфікацій, здійснення науково-методичного керівництва і контролю дотримання вимог стандартів вищої освіти, проведення ліцензування (натомість пропонується, щоб МОНмолодьспорту видавало ліцензії за поданням Державної акредитаційної комісії), організація роботи Державної акредитаційної комісії, затвердження статутів ВНЗ, організація виборів ректорів, організація атестації викладачів, нострифікація осіб з іноземними дипломами.
Повноваження із присвоєння наукових ступенів прибрано з відання міністерства і передано Вищій атестаційній комісії (котра у проекті Кабміну відсутня взагалі). Чому представники групи, які активно відстоюють університетську автономію, самі пропонують повернути цього бюрократичного монстра? Загальна аргументація така, що, мовляв, тоді у дрібних університетах (та й у середніх теж) щомісяця по доктору наук захищатиметься.
І здавалось би: у чому проблема, якщо передбачити, що в документі про присвоєння ступеня зазначатиметься назва університету, в якому захищалася дисертація? Проте в законодавстві передбачені певні гарантії для осіб з науковими ступенями: прибавки до зарплати, підвищена пенсія і так далі. А це вже цілком конкретні витрати з державного бюджету. Зважаючи на те, що для держави доктор математики з КПІ і з дрібного університету в районному центрі мають однакову вагу, то й виходить, що держава змушена лімітувати кількість власників наукових ступенів. Радикальна пропозиція про скасування обов’язкових доплат навіть не розглядалася – за теперішнього фінансування фонду заробітної плати навіть дрібниця в додаткових 100 гривень для викладача видається серйозним додатком до зарплати.
У цьому контексті нові права (порівняно з чинним законом) отримали тільки ВНЗ зі статусом дослідницького: право самостійно створювати разові спеціалізовані вчені ради для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філософії за участі не менше п’яти осіб з відповідним ступенем, двоє з яких працюють в іншому вищому навчальному закладі (науковій установі), та приймати остаточне рішення про присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань, а також про визнання в Україні іноземних документів про вищу освіту та наукові ступені.
При реформуванні ДАК робоча група прийняла бачення Мірошниченка і фактично повністю перенесла його у свою версію законопроекту. Пропонується, щоб ДАК складався із 50-ти осіб, з-поміж яких 15 призначає міністерство, 15 – вищі навчальні заклади, 15 – від організацій роботодавців України і 5 осіб від студентського самоврядування. Попри намагання диверсифікувати різні впливи на ДАК, складно уявити, що такі кроки повністю убезпечать комісію від впливів влади.
До речі, передбачена також більш демократична процедура створення ВАК. Робоча група пропонує, щоб комісію формували представники ВНЗ та Національної й галузевих академій наук. Таким чином планується убезпечити ВАК від гірковідомої бюрократизації та повної підконтрольності профільному міністерству.
Структура вищої освіти
Тривала дискусія про те, чи прибирати здобуття ступеня молодшого спеціаліста з вищої освіти, так нічим і не завершилась. Фактично всі учасники були переконані, що сфера регулювання закону про вищу освіту повинна починатися зі ступеня бакалавра. Проте, не бажаючи наживати ворогів з-поміж представників профтехосвіти, група так і не наважилася прибрати цей освітній рівень. Це рішення породило цілий ряд проблем. Так, серед типів закладів вищої освіти залишилось училище. Водночас чинним законом про професійно-технічну освіту училище віднесене саме до професійної освіти. Яким законом тоді повинен керуватись директор училища – залишається незрозумілим.
Також, коли постало питання про обмеження навчального навантаження викладачів (проектом Кабміну знімається чинна на сьогодні норма про обмеження навантаження на рівні 900 годин), то знову виринула аргументація про коледжі, в яких викладачі не повинні займатись науковою діяльністю, і їх робочий час великою мірою дорівнює навчальному навантаженню. Щоправда, усе одно можна було обмежити навчальне навантаження хоча б для викладачів університетів, академій та інститутів, проте цього не зробили.
Зрештою, це логічно, зважаючи на те, що з-поміж представників робочої групи звичайних викладачів без адміністративних посад (з усіма надбавками, що передбачаються такими посадами) було критично мало. Та й створення нормальних умов для викладачів не є фокусом освітніх дискусій останніх років. Разом з тим, за середньовічною формулою університет – це “спільнота викладачів та учнів” (“universitas magistrorum et scholarium”). Однак, як сказав в особистій розмові представник профільного міністерства, вимоги студентів вимушені слухати, бо вони вічно протестують. А викладачі, будучи ключовими учасниками освітнього процесу, й надалі залишаються навіть не на маргінесі, а за межами дискусій про необхідні реформи у вищій освіті. У результаті студентські вимоги у проекті робочої групи враховані. Питання ж про умови роботи викладачів залишається й надалі відкритим.
Вибори ректора
Призначення ректорів – один з головних механізмів тиску на університети, яким зараз користується міністерство. Скандальні історії зі звільненнями ректорів чи призначеннями ставлеників чи фаворитів міністерства давно стали звичними.
Пікантності при обговоренні цього питання на робочій групі додавав той факт, що саме з очільником групи – Михайлом Згуровським – був пов’язаний чи не найгучніший скандал такого штибу. Минулої осені міністерство жодним чином не хотіло призначати дату виборів нового ректора. Ані численні студентські протести, ані заклики фахової громадськості – ніщо не могло змусити міністра призначити вибори ректора в найбільшому університеті країни. Вибори, до речі, призначили за день до початку праці робочої групи. Таке співпадіння викликало певні запитання та побоювання, що через це КПІ підтримуватиме міністерські ініціативи. На щастя, побоювання виявились марними, і під час роботи у групі зовнішній тиск не відчувався.
Проектом Кабміну пропонувалося залишити чинну схему виборів ректора, за якою ВНЗ пропонує на затвердження міністерству кандидатури претендентів на посаду ректора, котрі набрали не менш ніж 30 % при голосуванні вищого органу громадського самоврядування. Саме ця можливість обирати з-поміж кількох кандидатів і створювала механізми для маніпулювання кандидатами. У варіанті робочої групи засновник (для державних ВНЗ – це міністерство) повинен не пізніше ніж за два місяці до закінчення строку дії контракту ректора оголосити конкурс на заміщення посади. Особа, котра на виборах у ВНЗ набрала більше 50 % голосів статутного складу колегіального органу громадського самоврядування, автоматично затверджується засновником на посаду ректора.
Студентські вимоги
Зважаючи на постійну участь у робочій групі представників протестуючих студентів, вимоги до стипендій та сплати за контракт повністю увійшли в текст проекту. Так, передбачається, що стипендіальний фонд вищого навчального закладу повинен забезпечувати стипендією за кошти державного бюджету не менше ніж 70 відсотків тих, хто навчається. При цьому стипендії повинні бути не нижче прожиткового мінімуму.
Більш проблемним є питання, котре озвучували Фундація регіональних ініціатив і громадський рух „Відсіч”, про мову викладання. Чинним законом про вищу освіту закріплено, що викладання ведеться державною мовою. Водночас на практиці у більшості ВНЗ Сходу та Півдня України викладають російською мовою. Для упередження такої ситуації деякі громадські організації вимагали викладання тільки українською мовою. Водночас питання про те, на яких тоді підставах повинні читатись курси англійською мовою, залишалось відкритим. Варіант, запропонований зараз, видається прикладом невдалого компромісу, коли одним законом намагаються вирішити значно більш комплексні проблеми. Так, передбачено, що університет “має право прийняти рішення про викладання однієї чи декількох дисциплін (курсу) іноземними мовами, забезпечивши при цьому знання здобувачами вищої освіти відповідної дисципліни державною мовою”. На практиці це означає, що, наприклад, викладання більшості курсів німецькою мовою на одній з магістерських спеціалізацій – кафедрі політології в Могилянці зараз порушує закон, і кафедра повинна гарантувати, що ті самі курси читатимуться й українською мовою. На практиці це втілити неможливо. Проблема не тільки в неможливості розділити групи на підгрупи з різними мовами читання (те ж міністерство зараз має чіткі вимоги до кількості студентів у групі), а і в якості освіти за такого дублювання…
Вступ в університети
Питання вступної кампанії протягом останніх кількох років є чи не ключовим в обговоренні освітянських реформ. Вочевидь, причиною цього стала успішна реформа впровадження ЗНО в Україні. Питання в тому, як розвивати цю успішну реформу далі. Кабмін (читай – міносвіти) пропонує у своїй версії законопроекту вступ за трьома показниками: ЗНО, середній бал атестата та бал ВНЗ. Робоча група дійшла компромісного варіанту: конкурсний бал обчислюється як сума балів ЗНО з конкурсних предметів та середнього бала атестата. Важливою новацією є пропозиція про те, що бал атестата повинен складати не більше 10 % від конкурсного бала. Як компромісний варіант збережено також право додавати додаткові бали за підготовчі курси при вступі на природничі, математичні та технічні спеціальності, але максимальний бал за курси не може бути більше 5 % від загальної оцінки вступника. Таке саме обмеження встановлене для переможців олімпіад. Новація, про яку давно казали, але не наважувалися запроваджувати, вагові коефіцієнти для різних сертифікатів ЗНО. Це означає, що університет має право визначити, що при вступі на фізику бал ЗНО за фізику та математику має більше значення для якісного відбору майбутніх фахівців, ніж бал за українську мову, і призначити різним предметам відповідно різні коефіцієнти.
Чи позитивною є така деталізація вступної кампанії на рівні закону? Вочевидь, зараз є єдиний варіант. Проте важливо розуміти, що це тимчасові заходи. Для розширення автономії університети повинні мати більше можливостей впливати на відбір абітурієнтів. Сьогодні це означатиме повернення корупції. Проте жодна система вступу не гарантуватиме зникнення корупції. Та й боротьба із цією соціальною хворобою не є головною задачею вступних кампаній. Головна задача вступної кампанії – відбирати найкращих студентів. Для боротьби з корупцією ж існує один ефективний шлях – підвищення зарплат і створення нормальних умов для роботи викладачів та адміністрації ВНЗ. Проте для цього потрібна зміна державних пріоритетів, котра допоки спостерігається тільки в заявах про необхідність викорінення корупції.
І що далі?
Завітавши на засідання робочої групи, головний парламентський лобіст кабмінівського проекту Максим Луцький подякував за плідну роботу. Депутат сказав, що розуміє, як багато та віддано працюють члени групи, і пожартував: “Я радий, що я не на вашому місці – у вас тут стільки роботи…..Та і все одно законопроект потім у комітет прийде…”
І дійсно – на самій робочій групі не раз лунали сумніви в тому, чи потрібна комусь уся ця копітка та наполеглива робота. Законопроект уже в парламенті, і внести зміни в нього до першого читання, не порушивши при цьому регламент, не можна. Внести зміни під час підготовки до другого читання теоретично можна, проте регламент указує, що це повинні бути правки, котрі не міняють загальної концепції законопроекту. Пропозиції ж робочої групи містять зовсім інший підхід до розвитку вищої освіти, ніж це пропонується проектом Кабміну.
Кабмін може й відкликати свій проект. Проте тоді головним для розгляду стане проект Яценюка-Оробець. Безперечно, “завалити” його на першому читанні зовсім нескладно за теперішнього рівня синхронності голосування провладної більшості в парламенті, однак це все одно додаткові складнощі, і не зрозуміло, чи готовий піти на них Азаров та інші відповідальні люди.
Більшість дискусій про розвиток освіти сьогодні закінчується песимістичними висновками. Проте результати роботи робочої групи дають привід для оптимізму. Уперше на одному майданчику відкрито дискутували представники дуже різних осередків і груп інтересів, котрі вже тривалий час відкрито чи більш кулуарно вимагають змін у системі. Дискусія про те, якою бути вищій освіті, виходить на новий рівень. Спільна тритижнева робота не може пройти без знаходження спільного розуміння та діагностування головних проблем галузі. А коли багато людей однаково розуміють проблему – то це вже важливий крок на шляху до її розв’язання. Щоправда, такий результат роботи групи навряд чи сподобається уряду.
Інна Совсун , голова Центру дослідження суспільства, викладач НаУКМА, учасник робочої групи з доопрацювання законопроекту “Про вищу освіту”.
Освіта.ua