Рамковий закон про освіту, за словами Сергія Квіта, має на меті задовольнити два основні принципи освітньої діяльності: «забезпечення якості освіти та забезпечення рівного доступу до освіти». Однак, усупереч декларативним заявам, деякі пункти закону прямо суперечать цим принципам, звужуючи права учнів і викладачів.
Згідно з чинним законодавством «держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі не меншому десяти відсотків національного доходу». У свою чергу, новий законопроект передбачає фінансування освіти в обсязі не менш ніж 7% ВВП, заразом уточнюючи, що цей обсяг може включати й державні кошти, й інші джерела фінансування, не заборонені законом, що в контексті політики жорсткої економії створює умови для стимулювання розвитку приватного сектору освітніх послуг. Крім того, МОН не заперечує можливості урізання фінансування, зазначаючи в пояснювальній записці, що відповідне зменшення асигнувань пов’язане з реальною економічною ситуацією в країні та потенційним зменшенням фіскального простору.
Окрім обсягів фінансування, важливим питанням є також механізм його розподілу, адже від цього залежить, чи матимуть рівний доступ до освіти діти з різним соціально-економічним походженням. За вимогою МВФ, освітні реформи в Україні мають сприяти оптимізації розподілу державних видатків, одним із методів якої є укрупнення шкільної мережі. У зв’язку з цим, законопроектом про освіту передбачено, що наповнюваність класів не має становити менше, ніж 15 учнів (за інших умов це потребує збільшення видатків із місцевого бюджету). Враховуючи, що в класах сільських шкіл навчається в середньому 12,5 учнів, а видатків із місцевого бюджету часто не вистачає навіть на нормальне забезпечення матеріально-технічної бази 5, укрупнення шкіл суттєво вдарить по навчальних закладах сільської місцевості, значну частину яких місцевій владі доведеться закрити.
Окрім учнів сільських шкіл, оптимізація шкільної мережі суттєво вдарить по педагогічних працівниках, адже реформа також має на меті збільшити пропорцію учнів на одного вчителя, що для багатьох означатиме втрату робочого місця. Однак у контексті неоліберальних перетворень це, вочевидь, мало цікавить владу – порівняння з чинним законом виявило, що в новому законопроекті серед державних гарантій педагогічним працівникам зник пункт про забезпечення компенсацій у разі втрати роботи, у зв’язку зі змінами в організації виробництва й праці.
«Кількість випускників, які підуть навчатися до вищих навчальних закладів, буде зменшуватися, та більшість із них орієнтуватимуться на заклади професійної освіти, які, у свою чергу, будуть розвиватися. При цьому кількість університетів зменшуватиметься» – слова Сергія Квіта.Однак міністр випускає з уваги один важливий момент, не уточнюючи, що скорочення студентів ВНЗ буде відбуватися насамперед за рахунок жителів сільської місцевості та дітей із малозабезпечених сімей, що призведе до поглиблення освітньої нерівності, роблячи доступ до вищої освіти ще більш залежним від фінансових можливостей. У контексті цього, свобода особи у виборі здобуття форм і видів освіти є не більше ніж черговим неоліберальним конструктом, що відтворює уявлення про рівність можливостей, але виносить за рамки контекст нерівних структурних умов.
В данному варіанті законопроекту про освіту пропонуються й такі зміни:
Відсутність норм забезпечення дітей із малозабезпечених сімей та представників національних меншин безкоштовних підручників, профінансованих із бюджетних коштів.
На особу, яка не завершила навчання, у тому числі за поважними причинами, може бути покладено обов’язок відшкодування вартості бюджетних коштів, витрачених на її підготовку, якщо вона знову бажає здобувати вищу освіту.
Створюється інструмент для закриття закладів освіти в зв’язку з економією коштів.
Заклади професійної освіти зможуть змінювати оплату за кожен рік навчання, тоді як зараз це дозволено лише внз.
Розширюються обов’язки щодо підвищення кваліфікації, а також встановлюється нова підстава для розірвання трудового договору з викладачем (непроходження сертифікації).
За порушення принципів академічної доброчесності в частинах 4-6 статті 7 законопроекту пропонується встановити різні види відповідальності (дисциплінарну відповідальність, позбавлення наукового ступеня, вченого звання, повторне проходження оцінювання, навчального курсу, відрахування з закладу освіти та ін.).Як зазначає Головне науково-експертне управління ВР, виходячи зі змісту застосовуваного проектом поняття академічної мобільності як суто морально-етичної, а не правової категорії, навряд чи можна розцінювати порушення її принципів та правил як правопорушення, за яке настає певний вид юридичної відповідальності.
Українській системі освіти не бракує проблем ані з забезпеченням рівного доступу, ані з якістю освітніх послуг. Їх систематичне вирішення потребує насамперед усвідомлення реальних причин такого стану речей. Мабуть, відмінності в результатах навчання між міськими та сільськими школами мають дещо глибший соціально-економічний підтекст і загалом відображають гірші структурні умови сільської місцевості, які навряд чи вдасться покращити шляхом закриття навчальних закладів (які, крім усього іншого, належать до небагатьох джерел працевлаштування для місцевих жителів). Скорочення кількості навчальних закладів середньої та вищої освіти вдарить насамперед по дітях із малозабезпечених родин, для яких вища освіта могла би бути єдиним шансом покращити своє соціально-економічне становище. Крім того, проблема низької якості освіти полягає в першу чергу в корупції (як способі пристосування до неадекватних інституційних умов, зокрема низької заробітної плати), яку запропоноване законопроектом про освіту розширення автономії може лише поглибити. Звісно, це далеко не повний перелік проблем, вирішення яких потребує комплексних трансформацій. Однак цього навряд вдасться досягти в умовах, коли реальним завданням освітніх реформ є радше оптимізація видатків на освіту та перенесення відповідальності на місця, ніж забезпечення рівного доступу до якісної освіти.
Вкотре під виглядом “покращення і прогресу” український уряд збирається підсунути під ніс громадськості свій проект жорсткої економії, а заодно занурити освіту в непробудний сон, з середньовіними нічними кошмарами. В умовах, коли якість освіти – як середньої, так і вищої – невпинно погіршується з року в рік, держава планує лише зменшити її подальше фінансування. Чому саме цією статею видатків з бюджету ми маємо пожертвувати? На жаль, одвічне риторичне запитання залишиться без відповіді.
Але більше того – міністри наважуються відверто називати “нову” освіту, яка нас чекає, більш якісною і доступною для кожного! Невже дійсно ще для когось це так виглядає? Яким би привабливим для бюджету не здавався, наприклад, план укрупнення сільських шкіл, але дітям, що змушені щодня витрачати на дорогу до/від школи по кілька годин свого життя, ця економія аж ніяк не допомагає. А в накопиченій таким чином освітній нерівності народжується чимала частина соціальних суперечностей, які роздирають існуюче суспільство, не кажучи вже про позбавлення учнів індивідуальної свободи вибору, яке взагалі може обернутися (і, власне, обертається) тисячами зламаних життів через нездійснені мрії та нереалізовані потенціали.
Тисячі звільнених вчителів без компенсацій, малозабезпечені учні й національні меншини без підручників, потенційні вчені, художники і висококваліфіковані спеціалісти без майбутнього, врешті-решт країна без науки і, власне, без нормальної освіти – ось що чекає нас з новим освітнім законодавством через десяток років. Чи варто йти на такі жертви просто для того, аби зберегти недоторканими надприбутки капіталістів і депутатів? Пряма Дія рішуче каже “НІ!”
Освіта – право, а не привілей!
Знання – не товар!
Бунтуй, кохай, права не віддавай!
Джерело: http://commons.com.ua/
