Насильство, несправедливість, залякування і зверхність більше не знайдуть притулку в нашій країні. За крадіжку й економічне мародерство слід карати, а незаконне гноблення треба припинити. Ми маємо задіяти поняття рівності, взаємності, чесності та гідності. Лише через дію та активність ми зрозуміємо, куди хочемо йти і як туди дістатися. Стратегічний розвиток та уявлення про майбутнє не можна доручати кільком обраним; ми всі мусимо робити зусилля, щоб визначити наше спільне майбутнє.

Ми повстали! Ми побороли страх. Протягом рівно двох тижнів у Словенії відбулося 54 повстання в 28 містах: Марібор, Любляна, Птуй, Горня Радгона, Єсеніце, Крань, Блед, Копер, Нова Горіца, Ново Место, Веленє, Айдовшчина, Трбовлє, Целє, Дравоград, Равне на Корошкем, Кршко, Брежіце, Ізола, Мурска Собота, Богіньска Бістріца, Лендава, Требнє, Словенське Коніце, Літія, Кочевє, Раденці. Більш ніж 77 500 людей захопили вулиці, згідно зі звітами з усієї Словенії, хоча ЗМІ, поліція та політики, ясна річ, нарахували на кілька тисяч менше. Вони опошляють нашу боротьбу і далі це робитимуть. Вони не можуть приховати, скільки нас насправді, бо вулиці належать тим, кому не байдужа ця країна, хто хоче змінити те, що нам нав’язували протягом останніх 20 років. Щоб не втратити майбутнє, нам треба повернути собі свободу і силу наших голосів!

Посіпаки влади захопили 254 людей, і деяких з них ще довго утримуватимуть під вартою. Молоді люди замкнені у в’язниці, бо Міністр внутрішніх справ Горенак вважає, що вони можуть знову піти протестувати. Та однаково протестують тисячі, бо не всі ми у в’язниці! Ми — матері заарештованих дітей, ми — друзі, сім’ї та всі солідарні повернемося на вулиці і братимемо участь у повстаннях, поки не досягнемо змін. Поки утримують під вартою дітей, ніхто не вільний! Не можна, щоб молодь криміналізували ті самі люди, які вкрали у них будь-які перспективи на майбутнє, які насильно придушували протести — єдиний наш спосіб висловити спільну волю. Нескінченне насильство капіталізму безперешкодно триває, злочини керівників і чиновників залишаються безкарними, не тягнуть за собою відповідальності і не реєструються. Те, що вони називають бунтами, постало зі стану страху й бідності, у який штовхали нас як громадян. Ми вимагаємо сліз радості без сльозогінного газу!

На нас лежить відповідальність судити й засуджувати корумповану владу за міжнародне нищення, від якого ми досі страждаємо, поки стоїмо самі, майже не почуті, в той час як вони роблять спроби відняти у нас голос. Словенія повстала з таким жаром, і зараз, коли ми смакуємо рідкісну мить свободи, у якій нам так довго відмовляли, ми не замовкнемо. Нам треба поставити собі цілі, шукати консенсусу, розробляти стратегії і створювати спільне бачення. Не можна мовчати і не можна здаватися. Настав момент — треба ловити його! Треба звільнитися від щупальців корупції, що простягаються з Марібора до Любляни, перетинаючи Словенію і сягяючи Європи. Янез Янша, прем’єр-міністр Словенії, несе відповідальність за те, про що чув на повстаннях у Маріборі, Любляні та інших містах. Влада, яка не задумуючись викрала всі квіти з нашого садка, мусить прислухатися до нас тепер, коли висмикують її корені. Янес Янша, тобі кінець.

Ми зібралися протестувати проти кумівства, корупції, безкарності відповідальних за крадіжку, руйнування нашого майбутнього задля вигоди кількох, заощадження за рахунок злиденних і нужденних, політичні маніпуліції, знущання з держави, життів, людей. У наших легенях — 20 років придушених криків. Щоб змінити приниження і гноблення, ми повстали і вимагаємо іншого, спільного творення наших спільнот. Ніхто не зробить цього за нас. Це не просто опір, це класова боротьба. Ми піднімаємо руки, піднімаємо кулаки на знак солідарності. Кулаки свободи!

Ми не будемо платити за вашу кризу! Перед нами тривалий і складний шлях, якщо ми хочемо примножити досягнення останніх кількох тижнів і далі живити це чудесне повстання. За дзвінким криком “ЇМ КІНЕЦЬ!” мають іти ще гучніші крики, що супроводжуватимуть відставку всіх, хто заперечував волю народу, хто маніпулював людьми для власної вигоди, хто довів цю країну до межі краху. Перед нами стоїть завдання знайти рішення. Словенію задушать, якщо ми просто делегуємо нові обличчя представляти нас і керувати нашим життям. Нам слід уперто домагатися свого, поки ми не переконаємося, що зробили незворотний крок уперед — якщо не для себе, то для тих, хто прийде за нами. Програти — значить залишити майбутньому те, що ми успадкували від минулого. Давайте пошукаємо нових систем, нових механізмів. Вони знищили нашу країну, а ми відбудуємо кращу на основі принципів, користуючись перевагою колективної винахідливості. Навіть на наших зборах різні націоналістські ініціативи та новоявлені партійні лідери шмигають між нами і принюхуються, чи не знайдеться шансу приватизувати й монополізувати муки принижених і зубожілих. Ми розуміємо, що кожне повстання відкриває можливості для злочинного об’єднання сил, які хочуть захопити владу; нам треба пильно охороняти рух від цих людей, які сидять склавши руки і лише чекають нагоди привласнити наші зусилля. Янковіц — не альтернатива для Словенії, так само як і інші втомлені обличчя з офіційних квазі-лівих партій. Вони підставляли і грабували нас так само часто, як і члени теперішньої владної коаліції. Наш парламент повний тих, що хотіли бути представниками: у когось нема освіти, у когось фальшиві ступені чи дипломи, у когось просто порожній гаманець, і вони хочуть наповнити його мільйонами. Парламент повний тих, хто хоче поневолити інших. Але ми не можемо їм цього дозволити! Не час для партій, чи нових лідерів, чи нових облич.

Ось таким був чіткий заклик повстань. Час уряду скласти повноваження. Тепер наша черга.

Нам треба організуватися в формальні й неформальні мережі. Треба почати зі своїх вулиць, зі своїх спільнот, організуватися там, де ми почуваємося як удома і там, де нас найбільше експлуатують. На наших вулицях, у наших будівлях, на наших площах, у наших районах, на робочих місцях, якщо треба — в клубах і барах. Ми маємо нести повстання в долонях, як коштовний камінь. Ми не можемо здатися нікому, поки не будемо готові знайти серед нас людей, які нас не підставлять. Людей, яким ми можемо довіряти і якими можемо пишатися. Людей, які зможуть разом з нами створювати наші міста, нашу країну, світ.

Нам треба утворити народні збори на рівні спільнот, що складалися б із громадян, а не з урядовців, щоб дати голос громадянському суспільству. Нам треба залучити громадські установи, університети, культурні та соціальні інститути, освіту і охорону здоров’я. Вони на нашому боці, і треба знайти спосіб пробудити їх, щоб вони теж взяли участь у боротьбі за краще майбутнє. Ці інститути мають відігравати ключову роль у сучасному розвитку. Вони мають заговорити першими, а не мовчати, як 20 років тому. Ми всі боролися за існування, але розділилися на окремі групи робітників, університетських викладачів чи пенсіонерів. Ми з цим покінчили! Давайте виглянемо за паркани власних садків і створимо свої спільноти разом. Де ви, профспілки? Де ви, громадські рухи? Треба подати руки робітникам, безробітним, пенсіонерам, фермерам. Нам усім пора прокинутися! Пора зламати бар’єри. Ми будемо йти вперед, навіть якщо це поставить під загрозу наші зарплати, наші роботи, навіть якщо нам загрожуватимуть насильницькі напади з боку привілейованих груп, які намагаються утримати контроль попри шкоду, яку це приносить нам усім. Ми вже ризикуємо всім. Нам нічого втрачати. Вони вже майже зруйнували наші компанії, наше довкілля, наші соціальні служби; наша молодь була змушена виїжджати за кордон, щоб вижити. Разом ми зробимо Словенію домом, до якого вони хотіли б повернутися; вони повернуться й отримають вибір і гідне життя

Нам треба перейти від цифрової реальності організування онлайн до справжніх Зборів, комітети мають ініціювати коекретні пропозиції, як справитися зі спільними потребами у кожній спільноті. Нам треба виконати найважче завдання — досягнути консенсусу, в якому перетнуться потреби та інтереси. Нам треба почати з точки, де наші потреби збігаються, і розгортати звідти. Навколо нас багато прикладів боротьби та досягнень. Ісландія — успішний приклад. Єгипет показує, що після повстань може встановитися ще більш закрита система, ще більше делегування повноважень — диктатура. Нам слід остерігатися пасток, у які потрапляла Греція, де десятиліття загальних страйків, окупацій університетів та глобальних ініціатив за справедливість зазнали поразки, і врешті-решт населення виявилося поділеним між правими і лівими партіями, які досі функціонують як механізми гноблення. Нам слід припинити розраховувати на медіа, які викрали правду, замкнули її і обстрілюють нас загороджувальним вогнема сенсацій, які в кращому разі стають дешевими розвагами. Нам слід відповідати за себе і одне за одного й переповідати правду й новини власними каналами.

Є кілька груп, які вже працюють над методами роботи, стратегією, організаційними методами і шукають нових способів досягнути консенсусу. Багато з них іще не знайшли засобів чи можливостей зробити так, щоб їх почули; нам треба почати з вулиць і шукати рішень. Суспільство розпочало розмову, і нам слід забезпечити увагу до всіх голосів: до літніх, до бідних, до відчайдушних, до ізольованих. Нам не потрібні транспаранти, нам потрібна прозорість! Але поки прозорості не досягнуто, ми будемо нести транспаранти!

Повстання не має відбуватися тільки по вечорах, воно має квітнути при світлі білого дня. Те, що ми спостерігали досі — всього лиш репетиція того, що буде 21 грудня, коли люди з усієї країни повстануть як один і заговорять. Наша зброя — мистецтво, творчість, усне спілкування. Ми знаємо, що нас знову будуть намагатися пригнобити тими самими способами, і через це ми змушені радикалізуватися, але не відступити. Уряд ясно дав зрозуміти, що понад усе вони прагнуть, щоб замовкли крики “ЇМ КІНЕЦЬ!”, що луною котяться їхніми вулицями. Ми не замовкнемо. Кінець старому, кінець мафії. Ми починаємо заново. Вони відповідатимуть за наслідки їхніх дій проти власного народу, за документи, що зникають і перетворюються на попіл навіть зараз. Шляху назад немає. Ми обираємо життя, ми обираємо відвагу!

Ми лише почали повстання, і воно лише посилюватиметься і ростиме, поки ми будемо розбудовувати альтернативу корупції та економічному відчаю, який пропонують нам словенські чиновники.

Ми відкидаємо ваші методи: ми не залякуємо, не принижуємо і не використовуємо грубу силу, ми не будемо застосвувати до них примус, який вони застосовують до нас. Ми інакші. Ми прості люди, вуличний натовп. Якщо єдиний спосіб спілкування для них — насильство й гноблення, ми відповімо їм музикою і танцями свободи. Якщо вони нацькують на нас армію, це все одно не забере від нас голосу. Ми не знищуємо, ми співпрацюємо і творимо. Ми хочемо створити суспільство добробуту, довіри, справедливості, рівності. І ми цього досягнемо. Їхні водяні гармати й сльозогінні балончики не мають сенсу. Вони мусять відкрити очі і вуха для повідомлень кожнісінького повстання. Ми покажемо їм, чого ми можемо досягнути без них.

Разом ми знаємо: інший світ можливий…

Їм кінець! (GOTOVI SO)