«Молоді виконавці»
Коли новий закон намагались проштовхнути вперше, ніхто із ведучих не очікував, що слухачі збунтуюься. Правда, дивно? Замість проковтнути ініціативу Міносвіти, студенти виходять на демонстрації. Адже мало хто з контрактників захоче збільшення плати протягом навчання. Кому потрібна ліквідація бюджетної форми для заочників. Лише дивак з радістю носитиме хабарі директорам шкіл, аби отримати гідний бал атестату для вступу. Зменшення кількості отримувачів стипендії? Тільки дурень на таке погодиться. А про звуження автономії вишів та відверто царські повноваження Міносвіти, прописані в новому законі, годі й казати.
Пісні Кобзона не заводять публіку, але радіо продовжує грати. Як далі проштовхувати відверто репресивний закон? Що зробити аби збільшити рейтинги? Правильно! Запустити в ефір «молодих виконавців». І це було зроблено. З весни, на противагу акціям протесту, в ефір пускають так званих «студентських лідерів» або «покемонів». Йдеться про голів організацій, лояльних до Міносвіти, а саме – Всеукраїнської студентської ради та Національного студентського союзу. Тепер будь-які ляпи, що прозвучали на радіо, «заговорюють» молоді кар’єристи. При цьому розписуючись за усіх студентів країни.
Здавалось би, все йде за планом. В той час як кілька сотень незгодних студентів протестують, «покемони» виступають від імені мовчазної більшості слухачів, бравуючи власною легітимністю. Однак, щось не спрацьовує. Слащаві пісні не переконують музичних критиків й пресу. Згадайте хоча б відео про миколаївських кіборгів-аграрників, над яким сміявся весь інтернет. Перестарались. Надто пристрасно лизали чобіт.
І от міністерство вдається до наступу. Якщо «молодіжним лідерам», котрі начебто представляють інтереси студентів, суспільство не вірить, потрібно щоб папірець «Про вищу освіту» схвалили самі студенти. Потрібен референдум! Причому такий референдум, який дасть однозначно позитивний результат. Втім, якщо діджеї самі оголосять референдум, його результату ніхто не повірить – забагато підтасовок траплялось раніше, забагато брехні передавали по радіо. Тож ініціювати волевиявлення доручили тим самим «молодим виконавцям» із ВСР та НСС. Мовляв, про референдум просять самі студенти.
Музику замовляли?
Ви коли-небудь задумувались, чому у радіо-програмах на замовлення слухачі замовляють одні й ті ж прокатні пісні? Саме ті, які ще пів години тому звучали в ефірі. До речі, і чому після замовленої пісні неодмінно крутять іще одну? Річ у тім, що в такі передачі потрапляють лише композиції, що підійшли по формату. І коли ви замовляєте пісню, вас попросять пару хвилин повисіти на лінії, аби перевірити, чи є бажаний вами трек в репертуарі.
Репертуар діджеїв із Міносвіти убогий. Яку пісню не замовляй, все одно буде грати Кобзон. Навіть якщо тобі пропонують висловитись, монолог залишається монологом. Референдум – чергове тому підтвердження.
«Чи підтримуєте ви норму Закону, щодо підняття мінімальної стипендії до рівня прожиткового мінімуму (934 гривні)?» Як можна відповісти на таке питання? Всі підтримують. Одноголосно! При цьому, ніхто не згадує, що цю вимогу свого часу висунули активісти «Прямої дії» на одній із своїх акцій, і вже після численних вуличних протестів Міносвіти було змушене включити цей пункт до проекту. Дана норма здобувалсь в боротьбі і критиці сумнозвісного законопроекту. Тим паче ніхто не заїкнеться й про те, що прохідний бал на «прожиткову» стипендію може змінюватись в залежності від капризів Кабіміну. До слова, Мінфін вже висловив сумніви щодо здатності профінансувати такі видатки.
Як ви ставтесь до фіксованої плати за контракт на весь термін навчання? Певні річ, позитивно ставмось. От тільки в законі цього не прописано. Прописана фіксована сума на час дії договору, а скільки разів на місяць буде переписуватись договір – залежить від жадібності того чи іншого ректора. Решта висунутих питань в тому ж дусі.
Таким чином в бюлетені зібрані всього два види питань: найсмачніші «вершки» законопроекту та відверта брехня. Брехлива попса з солодким патріотичним присмаком, яку постійно крутять на «Українському радіо». Її неможливо заперечити, перекричати, вимкнути, оскільки радіоточка (не даремно прозвана в народі «брехунцем») грає без зупину.
Як оцінити мінуси документу, якщо мінусів немає? Перед нами ідеальний законопроект! Його писали мудреці казкової країни з молочними ріками і киселевими берегами. Таку райську картинку оспівує в свої передачах міністерське дротове радіо. А в раю, як відомо, не буває критики. Плоди із дерева знань тут під сигналізацію.
Відповідь партизанської хвилі
«Студентство підтримало законопроект», – вже через кілька днів відзвітують диктори. Трансляція продовжиться за будь-якої погоди. І за будь-якої позиції студентів.
Тепер в руках у діджеїв будуть «безапеляційні» аргументи – ось думка більшості. Можна тиснути на пульт й передавати слово депутатам. Що далі? Невже боротьба проти деградації освіти програна? Зовсім ні.
Для того, щоб заглушити офіційну пропагандистську хвилю потрібно небагато. Потрібно просто докласти зусиль. Для початку, не бути байдужим – від цього залежить, як і за які гроші навчатимешся ти й ті, кому вже невдовзі поступати.
Спробуй перечитати сам законопроект. Або хоча б ознайомитись із критикою освітньої реформи. Це не складно.
Далі. Потрібно максимально поширювати критичну інформацію, якої вдосталь на активістських сайтах, але так мало в просторі університетів. Якщо Міносвіти включило пропагандистську машину, нам потрібне своє – партизанське радіо. Іншими словами, шляхи розповсюдження критики. Цьому добре слугують соцмережі. А ще краще – особиста розмова із однокурсниками. Спробуйте на курилці разок поговорити не про останній футбол, але про можливість вилетіти з університету за так званий «академічний плагіат» – ця норма також є в проекті закону.
І на останок. Пам’ятайте: історія вже знала одного «реформатора», який пристрасно любив референдуми. Його звали Шарль де Голль. Як тільки генералові потрібно було протягнути чергову непопулярну реформу, він оголошував референдум, і всіма правдами та неправди втілював задум. Він погано закінчив. У 1968 році його політика зазнала краху, вилившись у студентське повстання, що отримало назву «Червоний травень». Вже через рік його політичну кар’єру було завершено, та й прожив після тих подій генерал не довго. Можливо, Табачник прагне повторити його долю?
В кінці кінців ми маємо перестати бути мовчазними слухачами казенної хвилі. Потрібно здобути свій власний голос, право на власне висловлювання. В університетах, в аудиторіях, на вулицях. Стати суб’єктами освітньої політики. Адже ми не можемо дозволити собі розкіш залишатись в стороні. Виходьмо в ефір!
товариш Каталонець