Але звернімо увагу на саму прес-конференцію. Її учасники – громадські експерти – якраз і зосередилися на критиці владного законопроекту (так званого законопроекту ККС). Старання та вміння їм в цьому не позичати – тут і дотепні аналогії з латанням доріг, і викривання прихованих політичних схем, і посилання на консенсус громадськості та студентську думку. Однак разом з тим, до такого воістину благородного заняття учасники неодмінно прикладали ще й свої особисті корисливі інтереси у вигляді експертного лобіювання інших двох законопроектів – опозиційного чи групи Згуровського. Тому справді “системно” латав дороги тільки свій законопроект, замість викритих політичних схем з необхідністю пропонувались свої, а громадський консенсус і студентська думка завжди виявлялись на своєму боці.
При цьому, як на диво, весь загал експертів дуже лояльно і примирливо ставився до своїх опонентів. Похвальні випади в адрес своїх законопроектів зажди закінчувались переконуваннями, що нічого страшного, якщо раптом приймуть законопроект присутніх тут опонетнів (“групи” чи опозиції). Довершив всю цю ідилію гіперрафінований погляд «публічної» соціологині із фонду «Демократичних ініціатив» – я, мовляв, як науковець, не втягуюся в політику, але скажу, що ЗНО підтримує переважаюча більша частина населення, тому його варто перенести і далі, для вступу на магістратуру (що?!). Далі в подібному ультратолерантному і дипломатичному рафінованому дусі (ПР засуджуємо, лінію нашої групи підтримуємо, опонентів поважаємо) щось сказали і представники самоврядування. Аж коли слово дійшло до мене, я нарешті зміг розкритикувати їх. А критикувати було більш, ніж за що.
По-перше, шляхи розвитку української освіти розглядалися ними виключно в межах двох напрямках – радянського або європейського. При чому радянський подавався як пройдений шлях очевидного регресу, саме його в основному звинувачували в суттєвому відставанні вітчизняних вишів. Панацеєю проти нього виставляли європейський шлях – “прогресивних” неоліберальних реформ в дусі комерціалізації освіти та підгонки навчальних стандартів під норми Болонського процесу.
По-друге, в продовження цього симпатики опозиційного законопроекту пропонували ввести грантову систему фінансування освіти за принципом «гроші слідують за студентом». Хоч на перших порах вона і зберігатиме старий буцімто «радянський» вигляд загальнодоступної вищої освіти, але підриватиметься сам її принцип як публічного блага через переведення на рейки чіткої проплати (що до того ж регулюється сумнівними механізмами ринкового попиту – а хіба йому потрібна фундаментальна чи тим паче гуманітарна наука?!). Все це в перспективі зробить українську вищу освіту вразливою для подальших кроків в напрямку комерціалізації – адже для переходу до самооплати освіти достатньо лише змінити прізвище платника…
По-третє, законопроект групи Згуроського теж відверто не радує. Ряд хороших норм (збільшення університетської автономії, стипендія на рівні прожиткового мінімуму) безнадійно перекриваються сліпими плямами в інших місцях. Що зрозуміло, адже його творці хотіли охопити неохопне і об’єднати компромісом усіх: і студентів (єдиних справді зацікавлених в доступній освіті), і роботодавців (читай: капіталістів, для яких головне – мінімізація соціальних витрат), і ректорів (їх, напевне, в найпершу чергу). Зокрема, проігнорованою у цьому законопроекті залишилась максимальна норма навчального навантаження на викладачів. У нинішніх умовах вони змушені не працювати на благо української освіти, а навпаки, через нестерпно високе навантаження саботувати навчальний процес повторюванням курсів, втратою зацікавленості, пошуком можливості для введення офіційних і неофіційних платних послуг. Законопроект, який знімає максимальну норму навантаження, не тільки не покращую цю катастрофічну ситуацію – він відкриває можливості для її погіршення, адже з метою економії викладача можна змусити читати вдвічі більше годин за ту ж мізерну ставку.
Зрештою, по-четверте, в жодному із законопроектів не промовлено навіть слова про лібертаризацію оцінювання, гарантії для студентських мітингів та страйків, вимоги прозорої фінансової звітності, права на інформаційе забезпечення і т.інше. Всі вони продовжують розглядати університет як навчальний конвеєр – до того ж вкрай поганенький! – по виготовленню вузькопрофільних (і, звичайно, орієнтованих на ринок) спеціалістів, що аж ніяк не віддаляє, а навпаки, наближує їх до норм радянської інженерноорієнтованої «вишки», від якої вони так завзято намагаються відмежуватись. Всі ці горе-реформатори ніяк не можуть втямити, що вік старої централізованої освіти доходить свого кінця. Вичерпуючи свої ресурси як на елітно-публічному рівні плекання інтелігенції, так і на масово-технічному рівні продукування менеджерів, перед нею також постають два шляхи, але далеко не радянський і європейський, а лібертарний та споживацький. У першому випадку, подолавши межі формальностей та ієрархій, вища освіта може далі залишатись публічним благом, причому радикально доступним усім бажаючим. У другому ж випадку вона перетворюється на товар (до того ж який дорогий!), і як кожен товар, купується, перепродається, групується в модні тренди та ставиться на розпродаж, словом, під блискучими упаковками з неї вимітають всю ту позитивну складову Просвітництва, закладену декілька століть тому.
Саме тому, стикаючись із дилемою «знання – це сила, що змінює світ на краще» чи «тільки тому, що її можна вигідно перепродати на базарі», я, як і незалежна студентська профспілка «Пряма дія», з необхідністю обираю перший варіант.
…Але треба бути реалістом. А реальність така, що вже в середу можуть дати зелене світло найодіознішому і найжахливішому із всіх цих «реформаторських» законопроектів – законопроекту від владної більшості. Отже, проти нього треба об’єднуватись, хай навіть із прибічниками інших «реформ». Тому добру частину гіркоти своєї критики так і залишаю в голові, детально зупиняюсь на законопроекті ККС – соціалізація проблем, комерціалізація прибутків (ех, дати би вам волю, всі би ви так зробили!) і виказую підтримку колегам по студсамоврядуванню у боротьбі з ним. Після моїх слів ще щось пафосно промовляє одна із авторок опозиційного законопроекту, але суть вже зрозуміла. На мою, хоч і невелику, дещицю критики так ніхто і не звертає уваги. Дискусія тут не потрібна, лише нав’язаний консенсус. Експерти починають розходитись, зникають кудись камери, зала безлюдніє. А день протесту неухильно наближається.
Автор: Тарас Саламанюк.
Джерело: http://cedos.org.ua