Таку відмовку може отримати не лише закорінілий прогульщик, а й студент, що весь семестр сумлінно вчився. Викладач має можливість виставляти стільки балів за відповідь, скільки йому заманеться і не давати можливості студентам відпрацювати час, коли той хворів, ставлячи відпрацювання у невігідну для студента годину. Часом доходить до того, що з предмету за весь симестр не було жодної лекції, і всього три симінари, а на останньому з них викладач складає список продуктів, які він хоче отримати “в подарунок”. Буває й таке.
У кожного викладача свої критерії оцінювання. І тут постає питання, чи є в такому випадку зароблені оцінки адекватними? Одні викладачі цінують працелюбність, інші – знання, треті під час виставлення оцінок дивляться на “дозволену начальством кількість” п’ятірок та двійок. Одні викладачі прискіпливі, інші – лояльні. Одні люблять чути у відповідях лише свої власні думки, інші навпаки – сприяють розвитку аналітичного мислення. Варіантів безліч. Таким чином, існує маса підходів до оцінювання, у кожного викладача він свій. Про яку об’єктивність тоді може йтися?. Чи є якась альтернатива цій ситуації? Звичайно. Але перш ніж її висловити, давайте повернемося до проблеми оцінки знань.
Викладач, що виставляє оцінки на власний розсуд – це свого роду начальник, маленький диктатор. Адже він, наче людина зі зброєю, має владу над студентами – від його рішення залежить їхня подальша доля. Тому студенти, подібно давнім язичникам, задобрюють “богів” своїми дарами на день народження, квітами на екзамен, застіллям на захисті диплому. А серед самих “язичників” трапляються ситуації, коли вони ладні перегризти одне одному горлянку заради балу. Все, аби вирізнитися поміж інших в очах “бога”. Отже, між викладачем та студентом виникає відчуження: замість того, аби бути студенту другом та наставником, викладач стає суддею.
Є ще один мінус даної системи. Основний навчальний процес поділяється на лекції та семінари. При чому “начитка лекцій” може тривати лише перші кілька тижнів, а решту симестру студент має самостійно знаходити інформацію та робити доповіді. В ідеалі, звичайно, звучить добре, дуже “по-західному” – студент навчається самостійно. Але шановні, навіщо тоді ми взагалі ходимо в університет? Часто студенти навіть не читають того реферата, що здають, а деякі й прямо заявляють: “Я им деньги заплачу и не буду париться”. Слухаючи виступи на семінарах, інформація майже не засвоюється – доповідач сам його прочитав і забув. Ситуація подібна до екзамену чи заліку, от тільки студент навіть не намагається вивчити прочитане. Під час семінару він не засвоює нові знання, він заробляє бали. Водночас, лекції часто-густо читаються “галопом по європах”, все поспіхом, все поверхнево, бо часу не вистачає. Чи не краще було б даремно втрачений на семінарах час спрямувати для лекцій та практичних занять? Тоді у викладача завжди знайдеться час детально вивчити та роз’яснити будь-які дрібні питання, а студент міг би вчитися застосовувати ці знання на практиці.
І якщо ми вже почали критикувати самонавчання (точніше не сам процес, який є надзвичайно корисним, а його використання в університетах), можна згадати таку річ, як заочна форма навчання. Що особливо звертає на себе увагу і дивує, так це заочник-контрактник. Частно платня за заочне навчання дуже висока, майже як за денне, при тому, що роль університету зводиться в основному до оціненювання. Університет дає мінімум, вимагаючи за це високу платню. Питання: ЗА ЩО? Зараз вже і денну форму навчання можна назвати “напівзаочною”. Особливо для контрактників, які змушені разом із бюджетниками самостійно вивчати чи не половину, а то й більшу частину програми, “задобрювати богів” та ще й платити за свою ж працю. Отже студент отримує значно менше, ніж дає.
І наостанок, розвиваючи тему самостійного навчання, згадаємо таку річ як розклад. Так, зараз у студента є можливість обирати спеціалізацію. Втім, часто-густо серед предметів або велика кількість зайвих, або відсутні ті, що може й не мають відношення до спеціальності студента, але були б йому цікаві. Студент вчиться за негнучким розкладом, який може не бути комфортним або через чисто часові рамки, або через набір курсів даного симестру. Нехай вюди і декларується принцип “вік живи – вік учись”, існуюча система освіти перешкоджає його реалізації, саме через неможливість обирати ті предмети, які студент готовий вивчати в цьому симестрі, які – в наступному. Студент не може записатись на необхідний йому в даний час курс, не може розширити власну спеціальність за рахунок інших предметів. З іншого боку, він міг би не лише самостійно створювати собі розклад, корегувати свою спеціальність відповідно до потреб ринку праці, а ще й “розтягнути”, чи навпаки, інтенсифікувати своє навчання протягом симестру.
Всі ці основні проблеми взаємопов’язані. Вони викликан суб’єктивністю та несистемністю оцінення, що є, звісно, відображенням державної політики відносно вищої освіти. І як раз на цьому місці можна повернутися до питання альтернативи, яка б докорінно змінила систему освіти, зробила би її більш ефективною та корисною. Дивовижно, як запровадження єдиних загальних “тестів” в межах країни могло б змінити ситуацію. Якби після кожного симестру з усіх предметів проходили єдині державні тести у спеціалізованих, незалежних від університетів державних центрах, метою яких було б визначити “а чи оволодів учень цим предметом? чи може він його використовувати у подальшому житті?” а відповіддю лише “так” чи “ні” (тобто, залік чи незалік), то університети, позбавлені можливості оцінювати своїх учнів, перетворилися б на справжні навчальні центри, в якому викладачі не були б суддями, а наставниками, яким не треба було б платити невідомо за що. А при бажанні взагалі можна було б до них не поступати, а самостійно вивчивши програму, прийти й перевірити знання та отримати від держави сертифікат з оцінкою. До того ж, зникне відчуженість між студентом та викладачем, диплом зможе отримати кожен, а не тільки багатий, а в студентів зявиться зацікавленність ходити до університетів.
тов. Ганнер,
«Пряма дія»