Своїм вироком він також скасував прем’єру колаж-вистави “Репетируємо та граємо Києво-Могилянську Барокову Драму”, яка була запланована на найближчі вихідні (14 квітня). Оскільки інформація щодо цієї прем’єри вже поширювалася нами в мережі, повідомляємо про відміну вистави і просимо вибачення в усіх, хто збирався до нас завітати».
Завдяки численним перепостам це повідомлення прочитало близько 4000 людей, в тому числі й керівник Культурно-Мистецького центру НаУКМА Микола Вержбицький, який відмовився від подальшого обговорення ситуації. Представникам «Театру у Кімнаті», що завітали до нього зранку 15 квітня, він відповів (цитую дослівно): «Потрібно було приходити до мене до того, як ви влаштували публічну дискусію». Від подальших пояснень цих слів він відмовився. Отже, свобода слова “діє”! Виявляється, «публічність» – лайливе слово, а пост на фейсбуці може стати приводом для звинувачення. Дуже патріотично, як на мене, з боку пана Вержбицького.
Але, здається, існує досить банальне пояснення цього страху перед “публічною дискусією”. Києво-Могилянський Театральний Центр «Пасіка» існує на базі Культурно-Мистецького Центру НаУКМА як нелегальна структура. Не існує жодного офіційного документу (чи, принаймні, ніхто з членів «Пасіки» ніколи його не бачив), який би регламентував роботу цієї установи. Андрій Приходько сам неодноразово зауважував на щотижневих зборах, що ніхто з режисерів «Пасіки» немає жодної документальної підстави робити тут свої вистави. Отже, «Пасіка» тримається виключно на усній домовленості пана Приходька з керівництвом Києво-Могилянської академії, а, значить, він може запрошувати та викидати незручні для нього колективи, як-то кажуть, просто з помаху своєї руки. Це якийсь варіант локальної абсолютистської монархії початку XXI сторіччя. При чому цілковито цинічної та безвідповідальної: нелегальний “монарх”, що самовільно позбавляє приміщення студентів та випускників Києво-Могилянської академії в стінах Культурно-Мистецького центру Києво-Могилянської академії. Такі от парадокси.
І це ще не все. Мало хто знає, що всі репертуарні вистави «Пасіки» є платними. Це одне з обов’язкових правил гри, що визначені “всемогутнім” Андрієм Приходьком. Студія «Театр у Кімнаті», яка на 90% складається зі студентів та випускників НаУКМА, вже багато років відстоює ідею безкоштовного мистецтва. Суперечки з цього приводу точилися ще з 2011 року, коли ми добивалися права безкоштовно показати в стінах Академії виставу «Одержима» за п’єсою Лесі Українки до ювілею письменниці! Чи не це, часом, стало справжньою причиною а) рішення Андрія Приходька б) відмови директора Культурно-Мистецького Центру пояснювати ситуацію?! Постає банальне і вкрай неприємне навіть для патріотично налаштованих могилянців питання: кому це вигідно?
ПОВЕРНІТЬ НАМ ПРАВО ПИСАТИ НА АФІШАХ: «ВХІД ВІЛЬНИЙ»!!!
За радянських часів існувала стаття про заборону підприємницької діяльності. В сучасному Києво-Могилянському Театральному центрі «ПАСІКА» існує негласна заборона непідприємницької діяльності. І стосується вона не тільки так званих “професійних” режисерів. Безкоштовність, некомерційність в буквальному сенсі заборонені керівництвом – головою «ПАСІКИ» Андрієм Приходьком за мовчазної підтримки директора Культурно-Мистецького центру НаУКМА Миколи Вержбицького. Така парадоксальна ситуація подається як величезне благо – це називається “полігоном для молодої української театральної формації”. Колективу, що запропонує грати свою виставу безкоштовно, просто відмовлять – такі правила! Логіка дуже проста: не подобається, шукайте інший майданчик. Фактично, мистецтво у Театральному центрі «ПАСІКА» не має права не бути бізнесом. І жодні особисті переконання з цього приводу не враховуються. Що це? своєрідна форма капіталістичного насилля? Заробляти – тепер новий категоричний імператив?
Ось лише деякі, як на мене, дуже показові висловлювання голови «ПАСІКИ»:
– Це вам не простір для «убогіх»
– Потрібно бути адекватними, вистачить бавитися у маргінальність
– Квиток в кіно та на дискотеку коштує дорожче, ніж у театр; театр має ставати вартісним
Вартісність театру вимірюється, на жаль, кількістю проданих квитків. До речі, аби правила гри були зрозумілими й прозорими, у Театральному центрі встановлено мінімальну вартість квитка (таксу): 40 грн. Продавати квитки дешевше заборонено. А от дорожче – скільки завгодно, це навіть вітається! Зрозуміло, що прибуток ділиться навпіл: 50% – Театральному центру, 50% – колективу, що грає виставу. Але це починаючи з третьої вистави. Перші 2 прем’єри стовідсотково граються на користь Театрального центру. Такі порядки в одному з кращих ВНЗ країни!
В усій цій арифметиці мене хвилює навіть не те, чи справедливі ці правила й чи законні ці вимоги суто з юридичної точки зору. Мене непокоїть неможливість (точніше – забороненість) іншої логіки, інших підходів. Як режисер одного з багатьох театральних колективів, що працюють на майданчиках «ПАСІКИ», та як випускник Києво-Могилянської академії, я висловлюю своє категоричне неприйняття цих тиранічних обмежень. Я хочу мати реальне (а не лише деклароване А. Приходьком) право не погоджуватись з підприємницькими поглядами на мистецтво, на те, яким воно (з його точки зору) “має ставати”; і, нарешті, – о, парадокси нашого (капіталістичного) часу! – я вимагаю права робити безкоштовні вистави у своєму університеті! Виявляється, цього тепер треба добиватися…
Цікаво, що «ПАСІКА» утворювалася насамперед як центр, де зможуть вільно співіснувати різні театральні колективи, як певна множинність художніх форм, усвідомлень і вподобань. Цей “полігон” міг би стати безпрецедентним явищем для сучасного (вкрай консервативного!) українського театру. Поєднання непоєднуваного, діалог напрямків, міжмистецькі взаємодії – справжній експериментальний майданчик. І університет як місце народження нових ідей! Саме цього, здається, прагне Андрій Приходько. Принаймні, на словах. Проте його відверто консервативна позиція та залежність від означника «голова» зводять нанівець весь задум. Фактично, театральний центр «ПАСІКА» є зараз місцем справжнісінької буржуазної тиранії: тут не можна не заробляти! Це простір, де репресовано безкоштовне мистецтво. І, відповідно, тут немає місця для колективу могилянців, що його відстоює.
Наприкінці цієї сумної статті зауважу, що ситуація, яка склалася сьогодні навколо «Театру у Кімнаті», потребує якомога ширшого публічного поширення й обговорення. Ми не збираємося миритися з цією цинічною та нічим не вмотивованою забороною. На жаль, рішення президента НаУКМА С. Квіта, зустріч з яким відбулася у п’ятницю (12.04), не вселяє оптимізму. Своєю відмовою втручатися у справи Театрального Центру «Пасіка» президент Академії фактично надав повне право Андрію Приходькові провадити свою тиранічну волю. Пригадуючи досвід Центру Візуальної Культури, констатуємо, що “невтручання” у мистецькі справи носить у Сергія Мироновича дуже вибірковий характер. А, отже, ми продовжуватимемо боротьбу.
Культуролог,
режисер студії «Театр у кімнаті»
Гліб Афендик