Але чи слід нам так вже дивуватися поведінці студентів найбільш престижного в США академічного закладу? Протягом одного-двох останніх поколінь «ліфт можливостей» у американському суспільстві радикально скоротився: все більша і більша частина нашої фінансової, медійної, бізнесової та політичної еліти походить із порівняно незначної кількості наших провідних університетів та їхніх професійних шкіл . Генрі Форд піднявся від фермерського сина до бізнесового магната світового рівня – зараз це здається практично неможливим. Навіть найуспішніші «недоучки» американських коледжів, такі як Білл Гейтс чи Марк Цукерберг, насправді є екс-студентами Гарварду з дуже потужними зв’язками. І справді, ранній успіх «Фейсбука» був головним чином пов’язаний із потужною підтримкою, отриманою завдяки ексклюзивній доступності цього сервісу спочатку тільки в Гарварді, а потім лише в університетах «Ліги плюща» ( найпрестижніші навчальні заклади США – прим. )
розміщено на piccy.info
Під час цього періоду ми були свідками потужного скорочення високооплачуваних робочих місць для середнього класу в галузі виробництва та інших сферах працевлаштування – серед тих, хто не отримав диплом вищої освіти. При цьому середній розмір зарплатні в США не зростав або зменшувався протягом останніх сорока років. У той же час відбулася приголомшлива концентрація багатства «на вершині» – 1 відсоток найбагатших американців зараз володіє такою ж кількістю активів, як 95 відсотків «знизу». Ця ситуація, яку іноді називають «суспільством, де переможець забирає все», змушує родини відчайдушно прагнути того, щоб збільшити своїм дітям шанси на потрапляння в коло переможців, а не наражати їх на ризик невдачі чи бідності . Чи просто на місце в середньому класі, чий стан стрімко погіршується.
розміщено на piccy.info
Діаграма структури доходів американських родин: 1% найбагатших володіють такими ж статками, як 95% бідніших
І найкращий спосіб здобути цю економічну перемогу – це потрапити до престижного університету, який надає квиток до багатства Уолл-стрит чи подібних установ, де провідні фірми беруть на роботу лише випускників «Ліги плюща» або крихітної жменьки інших топ-коледжів. З іншого боку, отримавши дипломи, випускники Гарварда, Єля чи Прінстона найчастіше обирають роботу в сфері фінансів.
Битва за вступ до елітного коледжу
Прямим наслідком цього стала люта боротьба за вступ до коледжу, коли багато родин, що представляють середній чи вищий середній клас, інвестують у це значні кошти й час – такі значні, що про це й уявити не можна було б покоління чи більше тому назад. Це призводить до «гонки на виживання» за принципом «усі проти всіх», яка робить студентів нещасними та виснажує батьків. Ці абсурдні зусилля батьків, описані в бестселері Емі Чуа «Бойовий гімн тигриці-матері», насправді були просто екстремальною версією широко вживаної поведінки цієї соціальної групи, і саме через це ця книга отримала такий потужний резонанс серед наших освічених еліт. П ротягом останніх 30 років компанії, що готують учнів до тестів, виросли майже з нічого до сфери бізнесу, яка освоює 5 мільярдів доларів щороку, дозволяючи багатим забезпечити вступ до вишу своїм менш здібним дітям .
Аналогічно, неймовірна щорічна платня у 35 тисяч доларів, яку беруть елітні приватні школи, такі як Далтон чи Ексетер, стягується не так за якіснішу освіту в старших класах, як за надію отримати вищі шанси на вступ до вишів «Ліги плюща» . Багато батьків, що мешкають у Нью-Йорку, вживають колосальних зусиль, щоб їхні діти потрапили до найкращих з усіх можливих закладів дошкільного навчання, і в такий спосіб як найраніше опинилися на стрічці освітнього конвеєра, що зрештою привезе їх до Гарварда. Інші «шукають стежку» в більш прямій манері. Так, нещодавно у багатих передмістях Нью-Йорка було виявлено потужну мережу «підпільного» складання іспитів SAT: батьки платили тисячі доларів учням, щоб ті складали іспити SAT за своїх багатших, але менш здібних однокласників .
З такою потужною соціальною та економічною цінністю, яка зараз зосередилася у дипломі Гарварда чи Єля, крихітна жменька «охоронців входу» до цих елітних вишів насолоджується неймовірною, майже безпрецедентною владою – вони мають змогу відбирати лідерів нашого суспільства шляхом розподілу конвертів із повідомленням про вступ. Навіть мільярдери, медіа-магнати чи сенатори США починають ретельніше пильнувати за своїми словами, коли їхні діти наближаються до студентського віку. І якщо така потужна влада застосовується для визначення наших майбутніх еліт корупційними методами, неминучим наслідком стане поява корумпованих еліт, що матиме жахливі наслідки для Америки . Ось звідки виник великий скандал із списуванням у Гарварді, а можливо, і нескінченна послідовність фінансових, бізнесових та політичних скандалів, які розхитували нашу країну протягом більш ніж десяти останніх років, і навіть тоді, коли національна економіка була в стагнації.
Лише кілька років тому лауреат Пулітцерівської премії, журналіст Wall Street Journal Деніел Голден опублікував книгу «Ціна вступу», нищівне свідчення практики корумпованого прийому до багатьох наших провідних університетів, де будь-які засоби позаосвітнього чи фінансового характеру застосовуються для того, щоб привілейовані отримали привілеї, а здібних, працьовитих студентів, які не мають зв’язків, було витиснуто геть . У одному особливо ганебному випадку багатий власник будівельного бізнесу з Нью-Джерсі, який згодом потрапив до в’язниці за звинуваченням у політичній корупції, заплатив Гарварду 2,5 мільйони доларів, щоб гарантувати вступ свого сина-«двієчника». Якщо взяти до уваги те, що на той час обсяг пожертв Гарварду складав 15 мільярдів доларів, тобто 7 мільйонів доларів щодня, ми бачимо, що культура фінансової корупції є абсурдно алогічною – вище керівництво Гарварда продає честь свого університету лише за еквівалент кількох годин їхнього щорічного доходу. Це все одно, як би викладач Гарварда завищував оцінку за кількасот доларів готівкою.
Система вступу, заснована на позаосвітніх факторах, які зрештою зростають до узаконеної корупції, видасться дивною чи навіть немислимою для провідних університетів розвинених націй Європи та Азії. При цьому такі практики широко розповсюджені в більшості корумпованих країн Третього Світу. Ситуація, коли багата родина купує своєму синові право навчання у Grandes Ecoles (престижні навчальні заклади Франції – прим.) чи найрейтинговіших університетах Японії, виглядатиме повним абсурдом. Академічні чесноти північноєвропейських чи німецьких націй є ще більш суворими – ці суспільства, які обстоюють рівноправ’я, схильні не робити особливого акценту на університетських рейтингах.
Є ще приклад Китаю. Легіони розлючених мікроблогерів без кінця викривають офіційну корупцію та зловживання, які пронизали всю економічну систему. Але ми майже ніколи не чули звинувачень у фаворитизмі під час вступу до вишів, і люди, знайомі з країною, підтвердили мої враження про сувору систему, за якої все визначають здібності, – відповідно до результатів національного іспиту Gaokao серед вступників до коледжів.
Оскільки всі на світі письмові іспити зрештою походять від давньокитайської системи екзаменування, яка залишалася навдивовижу ефективною протягом 1300 років, така практика навряд чи здивує. Вступ до престижного коледжу розглядається звичайними китайцями як найбільша надія їхніх дітей на просування вгору, і тому є точкою зосередження неймовірних зусиль родини; правляча еліта Китаю справедливо боїться того, що політика прийому їхніх власних нездібних та лінивих нащадків до провідних навчальних закладів «через голову» більш успішних в навчанні дітей з мас може призвести до потужного народного збурення . Це, імовірно, пояснює, чому так багато синів та дочок вищих китайських лідерів вступають до коледжів на Заході: їх вступ до третьорозрядного китайського університету означатиме неймовірну ганьбу, натомість наші власні корупційні практики безпроблемно забезпечують їм місця у Гарварді чи Стенфорді, де вони сидять поруч із дітьми Білла Клінтона, Ела Гора та Джорджа Буша.
Хоч свідчення корумпованої практики прийому до коледжів, наведені у книзі Голдена, є вельми промовистими, він зосередився майже виключно на сучасних практиках, і радше на найбільш кричущих випадках, ніж на статистичних закономірностях. Щоб побачити ширшу історичну перспективу, варто звернутися до праці Джерома Карабела, соціолога з Берклі, під назвою «Обрані». Це вичерпна та удостоєна нагород книга про політику прийому до Гарварда, Єля та Прінстона (я називатиму цю «першу трійку» найбільш елітних шкіл абревіатурою ЄГП) протягом останнього століття.
Фундаментальний текст Карабела – понад 700 сторінок та 3000 посилань – встановлює вражаючий факт: унікальна складна та суб’єктивна система вступу до академічних вишів, що діє в США, насправді постала як засіб прихованої «міжплемінної боротьби» . Під час 1920-х років чинні на той час північно-східні англо-саксонські еліти, які на той час домінували в Лізі плюща, хотіли різко обмежити потужне зростання кількості студентів-євреїв , але їхні початкові наміри запровадити прості кількісні квоти на вступ спричинили гігантські суперечності та протидію факультетів.
Як наслідок, президент Гарварда А. Лоуренс Лоуелл та його соратники вирішили трансформувати процес вступу із простого об’єктивного тестування академічної успішності у складну та всеохопну процедуру розгляду всіх аспектів кожного окремого абітурієнта; результатом стала непрозорість, яка давала можливість приймати чи відхиляти будь-якого абітурієнта, дозволяючи в такий спосіб оформлювати етнічний склад студентів так, як цього хотілося. Як наслідок, керівники університету могли чесно заперечувати існування будь-яких расових чи релігійних квот, і при цьому привести кількість студентів-євреїв до значно нижчого рівня і триматися на цьому рівні майже незмінно протягом десятиліть . Наприклад, єврейська складова серед першокурсників Гарварда скоротилася з майже 30% в 1925 році до 15% у наступних роках і залишалася майже незмінною аж до періоду Другої світової війни.
Як неодноразово показує Карабел, суттєві зміни в політиці вступу до вишів, що відбулися згодом, були спричинені факторами неприхованої політичної сили чи балансом конкуруючих сил, а не якимись там ідеалістичними міркуваннями. Наприклад, по завершенню ІІ світової війни, єврейські організації та їхні союзники мобілізували свої політичні та медійні ресурси, щоб чинити тиск на університети, вимагаючи збільшення їхнього етнічного представництва – шляхом зміни «ваги» академічних та неакадемічних факторів, причому другі почали переважати над першими.
Через одне-два десятиліття точнісінько цей же процес повторився в зворотному напрямку, коли на початку 1960-х чорні активісти та їхні ліберальні політичні союзники почали тиснути на університети, щоб привести кількість вступників з цієї расової меншості до ближчої відповідності зі структурою населення Америки – і при цьому відійти від зосередження на критеріях суто академічної успішності, які вони ж перед цим плекали. Дійсно, Карабел зазначає, що найбільш раптовий та інтенсивний ріст прийому меншин до Єля відбувся в 1968-69 роках і був спричинений страхом перед расовими бунтами у Нью-Хевені, який оточував університетський кампус і де чорношкіре населення мало потужну перевагу.
У цих «битвах за вступ» відсутня філософська систематичність: і ліберали, й консерватори періодично надавали перевагу академічній успішності, а періодично – неакадемічним факторам, в залежності від того, що саме утворило б саме ту етнічну комбінацію серед студентів, якої вони хотіли досягнути з особистих чи ідеологічних міркувань . Різні політичні блоки вели тривалі війни за контроль над певними університетами, і коли ці групи здобували чи втрачали контроль над університетським апаратом, відбувалися несподівані й різкі коливання у співвідношеннях вступників. Так, Єль замінив штат із прийому абітурієнтів у 1965 році, а наступного року кількість студентів-євреїв майже подвоїлася.
…
Хоч майже все дослідження Карабела зосереджене на ранній історії політики прийому студентів до Єля, Гарварда та Прінстона, а розвиток ситуації в останні три десятиліття розглянуто лише на кількадесяти сторінках, він виявляє тяглість цього підходу аж до наших днів, із кошмарною непрозорістю процесу вступу, якої досі дотримується більшість приватних університетів, приймаючи тих, кого вони хочуть, і з тих причин, які їм до вподоби.
Азіати як «нові євреї»
Те, що книга Карабела головним чином зосереджена на змінах відсоткового складу серед абітурієнтів-євреїв у кожному університеті, зумовлене не його особистою етнічною належністю, а тим, що представлені дані про «припливи» та «відпливи» у політиці вступу свідчать: євреї являли собою групу з високим рівнем освітньої успішності, і їхню кількість можна було обмежити лише шляхом потужного відхилення від об’єктивних стандартів прийому за успішністю.
Очевидно, антиєврейська дискримінація наразі вже не існує в будь-якому із цих освітніх закладів, але аналогічна ситуація спостерігається щодо групи, яку Голден та інші часом називають «новими євреями», – а саме, американців азійського походження . Через те, що їхні сильні академічні показники поєднані з порівняно слабкою політичною впливовістю, вони є очевидними кандидатами на дискримінацію в умовах жорсткої «реальної політики», яку проводять університети. Цей факт задокументовано Карабелом, і він дійсно ставить питання про ймовірність антиазійських упереджень при вступі, але потім приходить до висновку, що елітні університети, вочевидь, праві, коли заперечують існування такої практики.
Однак існують вражаючі свідчення того, що багато азіатів усвідомлюють, що шанси на вступ до елітних вишів радикально зменшуються саме через їхню етнічну належність. Наприклад, наші газети виявили, що студенти, які мають частково азійське походження, регулярно намагалися приховати свою «не-білу» етнічну складову під час вступу до Гарварда чи інших елітних університетів – бо мали побоювання, що це зменшить їхні шанси на вступ. Справді, розповсюдженість уявлення про расову дискримінацію є майже напевне чільним фактором того, що у провідних університетах потужно зросла кількість студентів, яків відмовляються вказати свою расу – так, у Гарварді кількість студентів, які повідомили про себе «раса невідома» зросла з майже нуля до регулярних 5-15% серед усіх абітурієнтів протягом останніх 20 років . Подібний рівень спостерігається й у інших елітних навчальних закладах.
Такі побоювання, що позначка в клітині «Азіат» у заяві про вступ може призвести до відмови, навряд чи є нераціональними, якщо виходити з того, що дослідження засвідчили велику дистанцію між середніми оцінками тестів білих та азіатів, які успішно вступили до елітних університетів. Соціолог з Прінстона Томас Дж. Еспеншейд та його колеги показали, що серед абітурієнтів із високорівневих шкіл (таких, як Ліга плюща), білі студенти мають середню оцінку тесту SAT на 310 балів вище, ніж чорні однокласники, але азійські студенти мають в середньому на 140 балів вищу оцінку, ніж білі. Якщо перший «розрив» пов’язаний із дією т.зв. політики позитивної дискримінації ( пільги для чорношкірих – прим. ), то другий виглядає загадково.
Ця обширна статистична відмінність у вимогах до вступу, які висувають до азіатів, отримує людське обличчя в обговоренні Голденом цієї теми. У ньому він наводить численні приклади студентів-американців азійського походження, які здолали жахливу бідність у родині, несприятливу емігрантську атмосферу та інші неймовірні особисті проблеми, досягли найвищих показників академічної та факультативної успішності, щоб після цього наразитися на відмову з боку всіх обраних ними провідних університетів . Розділ його книги має назву «Нові євреї», і він зазначає з помітною іронією, що такий виш, як університет Вандербільта, оголошує публічну мету збільшення кількості абітурієнтів-євреїв і майже потроює їхню кількість за чотири роки, і при цьому демонструє дуже низьку зацікавленість у прийомі студентів азійського походження із високим рівнем академічних оцінок.
Всі ці елітні університети рішуче заперечують існування будь-яких видів расової дискримінації проти азіатів під час вступу, не кажучи вже про якусь «азійську квоту», і їхні очільники натомість заявляють, що потенціал кожного студента проходить комплексну індивідуальну оцінку під час процедури, яка значно переважає будь-яке механічне покладання на оцінки чи результати тестів. Але такі публічні заяви нічим не відрізняються від заяв, зроблених їхніми попередниками у 1920- ті та 1930-ті роки щодо євреїв .
розміщено на piccy.info
Графік, що ілюструє динаміку прийому абітурієнтів-азіатів до елітних вишів Ліги плюща
Етнічний склад абітурієнтів Гарварда змінюється за дуже цікавою схемою. У Гарварді завжди було значне представлення азійських американців, зазвичай на рівні 5% на той час, коли я там навчався на початку 1980-х. Але під час наступної декади суттєво зросла чисельність азійського середнього класу, що призвело до різкого зростання кількості заяв на вступ. Кількість азіатів серед абітурієнтів перевищила 10% наприкінці 1980-х і перетнула 20% поріг у 1993 році. Втім, починаючи з наступного року, кількість азіатів почала зменшуватися, загалом залишаючись незмінною чи скорочуючись протягом двох наступних десятиліть. Офіційні цифри за 2011 рік становлять 17,2%.
Ще більш дивує сталість цих відсотків, які майже щороку в період 1995-2011 рр вказують на відсоток азіатів серед вступників, що коливається не більш ніж на 1 відсоток навколо 16,5%. І це попри гігантські коливання кількості заяв про вступ та непевності щодо того, скільки студентів підуть вчитися до вишу, куди їх прийняли. Навпаки, перед 1993 роком кількість вступників-азіатів суттєво змінювалася щороку. Цікаво відзначити, що це точно відтворює ту схему, яку виявив Карабел – коли кількість вступників-євреїв дуже різко зросла, що призвело до запровадження неформальної системи квот, після чого кількість євреїв значно скоротилася і після цього десятиліттями залишалася сталою. Це свідчить, що рівні етнічного зарахування, які суттєво відрізняються від показників академічної успішності чи кількості поданих заяв про вступ, і які залишаються показово незмінними протягом тривалого часу, є доказом існування системи етнічних квот для абітурієнтів.
Щороку Америка обирає п’ятьох найкращих студентів, які представляють країну на Міжнародній математичній олімпіаді. Протягом трьох десятиліть, починаючи з 1980 року, близько 34% членів цієї команди були американцями азійського походження. Аналогічні цифри для Міжнародної комп’ютерної олімпіади становили 27%. Конкурс «Пошук наукових талантів», започаткований в 1942 р. під патронатом корпорації «Вестингауз», є найбільш престижним науковим змаганням серед старшокласників, і з 1980 року близько 32% з 1320 фіналістів були азійського походження.
Якщо взяти до уваги те, що азіати становили лише 1,5% населення в 1980 році і часто мешкали в порівняно бідних емігрантських родинах, більш довготривалі історичні тренди вражають ще сильніше. Протягом 1980-х азіати складали менше 10 відсотків переможців математичної олімпіади в США, але ця кількість зросла до вражаючих 58%протягом останніх 13 років, з 2000 по 2012. У комп’ютерних олімпіадах кількість азіатів серед переможців становила близько 20% у 1990-х та 2000-х, але зросла до 50% у 2009-2010, і до показових 75% у 2011-2012.
Статистичний тренд у конкурсі «Пошук наукових талантів», де враховано тисячі найкращих студентів-науковців, є найвиразнішим: азіати складали 22% від загальної кількості у 1980-х, 29% у 1990-х, 36% у 2000-ї та 64% у 2010-х. В окремих наукових дисциплінах, таких як олімпіада з фізики, переможці вказують на аналогічну тенденцію: азіати становили 23% переможців у 1980-х, 25% у 1990-х, 46% у 2000-х та вражаючий 81% з 2010 року. У 2003-2012 роках 68% переможців олімпіади з біології були азіатами і азіатам належали приголомшливі 90% серед кращих результатів нещодавніх олімпіад з хімії. 61% премій «Сіменс» у 2002-2011 роках були вручені учням азійського походження, включно з 13 із 14 вищих національних премій.
Але в той самий час, коли ці специфічні тренди академічної успішності серед американців азійського походження набирали сили такими вражаючими темпами, відносна кількість азіатів, прийнятих до Гарварда, зменшувалася, впавши більш ніж на половину за останні двадцять років, і подібні масштаби скорочення також відбулися в Єлі, Корнеллі та більшості інших університетів Ліги плюща . Університет Колумбії, розташований в самому серці Нью-Йорка з його чисельним азійським населенням, продемонстрував найбільш значний спад.
Між цими протилежними трендами може навіть бути логічний зв’язок. З одного боку, азіати, де в родинах зростає рівень достатку та освіти, хочуть забезпечити елітну освіту своїм дітям. Але з іншого боку, виглядає так, що провідні навчальні заклади запровадили суворий ліміт на фактичне зарахування студентів азійського походження, змушуючи їх все лютіше й лютіше змагатися за дуже обмежене «вікно можливостей». Це породило масову боротьбу за академічну успішність серед учнів азійського походження у старших класах всюди по країні, як це показує злет результатів змагань із математики та наукових дисциплін.
Коли набагато більша кількість претендентів намагається втиснутися у «вікно можливостей», що має фіксовану величину, тиск неймовірно зростає.
Про наслідки такого потужного тиску можна прочитати в широко обговорюваній передовиці з Wall Street Journal за 2005 рік, озаглавленій «Нова втеча білих». Стаття розповідає про надзвичайно напружене навчання у кількох школах міста Купертіно та інших міст Кремнієвої долини з переважною кількістю азійського населення, внаслідок чого білі учні стали залишати ці школи, бо хотіли уникнути такої вкрай сфокусованої та конкурентної навчальної ситуації, що супроводжувалася настільки суворою напругою в освіті. Але хіба можна звинуватити родини цих азійських студентів, якщо, згідно з Еспенсейдом та його колегами, їхні діти повинні мати значно вищу академічну успішність, ніж їхні білі однокласники, щоб отримати рівні шанси на доступ до обраних коледжів?
Хоча поведінка «матері азійського тигра», описана в книзі Емі Чуа, викликала широку реакцію ворожості та насмішки, оцініть-но ситуацію з її точки зору. Вона сама – випускниця Гарварда, і хотіла, щоб доньки пройшли її шляхом до Ліги плюща, але вона, імовірно, усвідомлює, що із зростанням претендентів-азіатів і без відповідного збільшення місць потрібні героїчні зусилля для того, щоб подати ідеальну заяву про вступ. Так як чоловік Чуа не є азіатом, вона, очевидно, буде заохочувати своїх дітей підвищити шанси на прийом до вишу, приховавши їхню етнічну належність під час подання заяви на вступ; але це, без сумніву, буде величезним особистим приниженням для гордих та дуже успішних американців, – народжених у Іллінойсі, але з предками-китайцями.
Твердження, що більшість елітних американських університетів де-факто застосовують систему квот для азіатів, є, однозначно, образливим звинуваченням нашому суспільству. Авжеж, наші ЗМІ та культурні еліти розглядають будь-яке звинувачення в «расовій дискримінації» як найгірше з усіх можливих звинувачень, іноді навіть більш серйозним, ніж масове вбивство. Тож перш ніж прийти до висновку, що ці звинувачення, вочевидь, є справедливими, та запропонувати можливі ліки від цього, нам слід уважно розглянути їхню достовірність, враховуючи те, що вони переважно ґрунтуються на суміші побічних статистичних доказів та індивідуальних випадків, викладених Голденом та жменькою інших критично налаштованих журналістів. Один із очевидних підходів – це дослідити цифрові дані про вступ до цих університетів, які з тих чи інших причин можуть дотримуватися відмінної політики.
За результатами вступних тестів студентів та відсотками представництва в національному конкурсі студентів-науковців абсолютну вершину займають чотири американські університети, студенти яких є найкращими, – Гарвард, Єль, Прінстон та Каліфорнійський технологічний. І серед них Калтех, імовірно, є першим серед рівних. Три перші університети з Ліги плюща продовжують використовувати ту ж систему прийому абітурієнтів, яку Карабел описує як «непрозору», «гнучку», і як таку, що дозволяє неймовірну «довільність вибору» – систему, початково створену для обмеження доступу до цих вишів євреїв, які відзначалися високою успішністю в навчанні.
Але Калтех обирає своїх студентів за суворими академічними стандартами, які Голден вихваляє як видатний приклад університетської системи, що базується виключно на успішності навчання, і якої майже не торкнулася фінансова чи політична корупція, так поширена в інших наших елітних вишах. І з початку 1990-х кількість американців азійського походження серед вступників Калтеху зросла майже точно у відповідності зі зростанням азійської популяції в США, де азіати зараз становлять близько 40% у кожному класі.
Очевидно, що навчальні програми Калтеху зосереджені на математиці та науково-технічних дисциплінах, і оскільки азіати особливо сильні в цих дисциплінах, у статистиці вступу мають бути певні відхилення порівняно з університетами, де програма навчання більш збалансована. Тому ми також врахуємо дані про зарахування до високорейтингової системи Уіверитету Каліфорнії, зокрема, п’ятьох його найбільш престижних кампусів: Берклі, Університету Каліфорнії у Лос-Анжелесі, Сан-Дієго, Девісу та Ірвайну.
Із прийняттям у 1996 році Пропозиції №209 було заборонено брати до уваги расові чи етнічні ознаки під час прийняття рішень про прийом, і хоч адміністрація вишів не повністю погодилася з цією нормою – Голден приводить свідчення анти-азійської дискримінації, що тривала й після цього, – відбулося зміщення в напрямку практики, яка не зважає на расу і орієнтується на загальну академічну успішність.
2011 року кількість американців азійського походження серед вступників до цих п’яти елітних кампусів складала від 34 до 49 відсотків, середньозважений показник – 40%, ідентичний до показників Калтеху.
Беручи до уваги цю статистику, ми повинні враховувати, що в штаті Каліфорнія відсоток азійського населення особливо високий і складає чверть від всього складу, при цьому значну частина абітурієнтів Університету Каліфорнії набирають з інших частин країни. Нещодавня статистика півфіналістів конкурсу «Пошук наукових талантів» у Каліфорнії показала, що кількість азіатів серед них від 55 до 60 відсотків, тоді як для решти Америки ця цифра наближена до 20 відсотків, тож 40% американців азійського походження серед вступників до цих елітних кампусів Університету Каліфорнії виглядають близькими до тих результатів, які мала б забезпечити система вступу, що базується суто на показниках успішності.
І навпаки, можна розглянути аномальну статистику вступу до університету Колумбії. В місті Нью-Йорк проживає найбільш чисельна азійська громада, і азіатами є понад дві третини учнів-старшокласників, що мають найвищі успіхи в навчанні. Протягом останніх двох десятиліть місцеве азійське населення подвоїлося, і серед учнів найбільш престижних місцевих шкіл, такий як Стювезан та Бронкс Сайнс, понад дві третини – це азіати. Їхня кількість зросла майже втричі порівняно з серединою 1980-х років. Однак попри те, що в 1993 році серед абітурієнтів Колумбійського університету було 22,7% азіатів, їхня кількість зменшилася до 15,6% у 2011 році . Для цих цифр важко знайти інакше пояснення, ніж гостра расова упередженість.
Американці азійського походження та євреї
Природно, постає запитання про те, чому цій темі приділяють так мало уваги, незважаючи на таку вкрай промовисту статистику та декілька статей, опублікованих у провідних газетах Голденом та іншими видатними журналістами. Можна було б подумати, що широко розповсюджена практика расової дискримінації в найелітніших американських приватних університетах – які самі по собі є провідними бастіонами «політичної коректності» та радикальної антирасистської ідеології – приверне значно більше уваги громадськості, особливо якщо врахувати тривалу історію аналогічного ставлення до прийому в виші євреїв. Без такої уваги та політичної мобілізації, яку вона породить, чинний стан справ навряд чи зазнає змін.
Дійсно, Карабел переконливо показав, що ліквідація тривалої практики єврейських квот в університетах Ліги плюща, яка відбулася в перше десятиліття після закінчення Другої світової, сталася тільки внаслідок потужного медійного та політичного тиску, тиску, якому, безперечно, сприяло те, що євреям значною мірою належать провідні американські ЗМІ, зокрема всі три телевізійні мережі, вісім із дев’яти провідних студій Голлівуду та багато чільних газет, в тому числі New York Times та Washington Post. І навпаки, американці азійського походження зараз не володіють і не контролюють жодний із ЗМІ, і вони становлять майже непомітну меншість у галузі кінематографа, телебачення, радіо та друкованих медіа. Для більшості американців те, про що не пишуть ЗМІ, просто не існує, а ЗМІ майже не пишуть про те, що, судячи з усього, є квотами на кількість вступників-азіатів у наших провідних академічних закладах.
Але перш ніж ми прийдемо до висновку, що наші елітні ЗМІ залучені до розлогої «змови мовчання» щодо цього кричущого прояву расової дискримінації в наших найбільш престижних університетах, нам треба розглянути альтернативні пояснення цих вражаючих результатів. Можливо, ми оцінюємо факти з цілком невірних позицій, та ігноруємо найбільш очевидне – і відносно безневинне – пояснення.
В останні десятиліття принцип, за яким прийом до вишів базувався на стандартах академічної успішності, таких як стандартизовані навчальні тести, та не брав до уваги колі шкіри, аж ніяк не розглядався як безсумнівний. Натомість захисники повністю «урізноманітненого» складу студентів були значно помітнішими в академічній спільноті. Справді, один з основних нападів на каліфорнійську Пропозицію 209 від 1996 року полягав у тому, що вимога нейтрального ставлення до рас під час прийому студентів зруйнує етнічну різноманітність у системі вищої освіти Каліфорнії, і палкими опонентами цієї практики виступила більшість відомих університетських освітян, як у штаті, так і в країні в цілому.
Більшість провідних прогресивістів довгий час заявляла про те, що відбір студентів до елітних навчальних закладів повинен хоча б приблизно відтворювати етнічний розподіл населення США, а отже, потрібно приділяти особливу увагу тим групам, які представлені недостатньо, або, навпаки, занадто сильно .
Ми повинні пам’ятати, що в усіх згаданих вище університетах студенти-азіати вже становлять більше ніж ті 5%, якими є їх представництво в національному складі країни, а Залізний Закон Арифметики стверджує, що сума всіх процентів повинна дорівнювати ста. Тож якщо претендентам-азіатам будуть виділені додаткові місця, їх треба відібрати в інших груп, можливо, чорних, які виросли в гетто Детройту, або неймовірно бідних білих з Аппалачів, які могли б бути першими в своїй родині, хто потрапив до коледжу.
У наші дні в США більшість азіатів належать до переважно міського населення, з високим рівнем достатку, 43% є частиною середнього чи вищого середнього класу, і підвищення їхнього представництва в Гарварді до рівня, що втричі вищий за їхню частку в населенні, не можна розглядати як найкращу політику в ситуації, коли є групи, які значно більше потребують підтримки. Будьте певні, що широка расова категорія «азіати» приховує в собі гігантські внутрішні складнощі – китайці, корейці та представники Південної Азії є значно успішнішими, ніж філіппіці, в’єтнамці чи камбоджійці – однак це так само правильно і щодо таких же широких категорій «білих» чи «латиносів», які також приховують значно більше, ніж видно на перший погляд.
Більше того, елітні університети відверто заявляють про те, що беруть до уваги ширший набір критеріїв прийому, ніж просто академічна успішність. Географічна різноманітність, без сумніву, може пошкодити шансам азіатів, бо більше половини цієї групи населення проживає лише в трьох штатах – Каліфорнії, Нью-Йорку та Техасі. Перспективних спортсменів охоче беруть до вишів, і небагато азіатів мають високі показники у баскетболі, футболі, бейсболі та інших найпопулярніших видах спорту. Так як більшість азіатів походять з недавніх емігрантів, вони рідко можуть скористуватися «фактором спадкоємності», який мають студенти, чиї родини протягом поколінь навчалися в університетах Ліги плюща.
І цілком можливо, що ідеологічні міркування про різноманітність та рівність матимуть наслідком те, що адміністратори вишів неохоче дозволятимуть певній групі мати занадто потужне представлення порівняно із тим, яку частку населення вона представляє. Тож цілком можливо, що азіатів не беруть до вишів не як азіатів, а це є наслідком давньої ідеологічної та структурної політики наших провідних університетів, – і нема значення, чи подобається вона нам чи ні. Справді, коли цього року студент-азіат, якого не взяли до Гарварду, подав скаргу про расову дискримінацію до міністерства освіти США, цю скаргу в Гарварді назвали «сміховинною», заявивши, що розмаїття студентів було критично важливою освітньою метою, і що «позитивна дискримінація» вплинула на азіатів не більше, ніж на будь-яку іншу групу абітурієнтів.
Найкращий спосіб перевірки цієї гіпотези – це порівняти дані про вступ азіатів із даними подібної контрольної групи. Очевидним кандидатом могло б стати населення елітного Східного узбережжя, білі англо-саксонські протестанти (WASP), які колись домінували в університетах Ліги плюща. Члени цієї групи також мали б зазнати негативного впливу, пов’язаного з пільгами на вступ для абітурієнтів з сільських чи бідних районів. Але існують показові свідчення того, що вони все ще «надмірно» представлені в Лізі плюща, порівняно з їхніми показниками успішності в навчанні чи спортивними результатами, і це підсилює підозру, що азійські абітурієнти справді наражаються на несправедливе ставлення.
Втім, надійні статистичні дані про цей елітний субсегмент населення майже повністю відсутні, і в будь-якому випадку межі, що окреслюють цю категорію, вкрай неточні та розмиті протягом поколінь. Наприклад, два близнюки Вінклвосс, відомі завдяки скандалові з авторством «Фейсбука» , можуть здатися ідеальним прикладом цього соціального класу, але насправді їхній дідусь мав вісім класів освіти і походив із роду шахтарів у сільській частині Пенсільванії.
На щастя, існує альтернативний субсегмент населення, з яким можна робити порівняння. А саме – американські євреї, група, яка водночас і досить добре визначена, і по якій існує чудова статистична інформація, зібрана різноманітними єврейськими організаціями та науковцями. Зокрема, національна єврейська студентська організація Хіллел, яка має відділи у більшості провідних університетських кампусів, десятиліттями надавала вичерпні дані про представництво євреїв серед випускників. А оскільки історичний аналіз Карабела так інтенсивно зосереджується на прийомі євреїв до університетів, його книга також виступає як збірка корисних цифрових даних, отриманих із цих та подібних джерел.
Як тільки ми почнемо виокремлювати частку євреїв з-поміж вступників до університетів Ліги плюща, картина загальної демографії студентського складу повністю зміниться. Справді, Карабел розпочинає останній розділ своєї книги саме цими підрахунками й зазначає особливу іронію того, що демографічна група білих англо-саксонських протестантів, яка свого часу так потужно домінувала в елітних університетах Америки та «майже всіх основних американських установах», до 2000 року стала «малою та обложеною з усіх боків меншістю у Гарварді». Насправді вона була меншою за кількістю, ніж євреї, чию присутність вони свого часу намагалися обмежити. Дуже схожі результати спостерігаються в інших університетах Ліги плюща, і диспропорція тут навіть більша, ніж у конкретному прикладі, наведеному Карабелом.
Дійсно, Гарвард повідомляв, що 45% абітурієнтів у 2011 році були білими американцями, але так як євреї становили 25% від загального складу студентів, прийом білих, які не є євреями, міг становити 20%, хоча насправді цифра є дещо вищою. Відсоток євреїв у Єлі та Колумбії також становив близько 25%, тоді як білі не-євреї становили 22% в першому та лише 15% в другому. Решта вишів Ліги плюща відповідала цьому ж загальному співвідношенню.
Надмірне представлення євреїв є справді екстраординарним, так як ця група насправді становить лише 2,1% від загального населення Америки і 1,8% від населення «студентського віку». Отже, попри те, що американці азійського походження щороку переважають своїх однокласників-євреїв кількісно в співвідношенні майже один до трьох, американських євреїв набагато більше в Гарварді та вишах Ліги плюща. Обидві групи належать до міського населення, зазвичай заможні та географічно зосереджені в кількох штатах, тобто, фактори «розбіжностей», згадані вище, тут навряд чи можна застосувати. Але євреї, схоже, значно краще дають собі раду в приймальних комісіях.
Рон Унц, www.theamericanconservative.com
Джерело:
texty.org.ua – частина 1
texty.org.ua – частина 2http://texty.org.ua/pg/article/newsmaker/read/41773/Jevreji_vs_aziaty_chomu_kytajciv_ne_puskajut?a_offset=