Основною проблемою освіти в цій країні є те, що її вже перетворено на бананову республіку. В бананових республіках освіта є річчю дорогою, по-перше, і не лише в тому сенсі, що до неї доступ мають лише забезпечені верстви населення, але й тому, що вона втрачає зв’язок з реальністю через відсутність забезпечення себе колом практичної реалізації. Те, що в країні гине теоретична наука, пов’язано, на мій погляд, з тим, що економічна форма сировинного додатку просто не передбачає місця для існування багатьох фахів і відповідно теоретичного підкріплення їхніх засад. Відтак процес освіти на багатьох спеціальностях перетворюється на здобування „мертвого знання”. Тези про „рух на Захід”, про ВИШі як плацдарм для стрибка та те, що „наші краще підготовлені” і т.д. є в певному сенсі теж ілюзією. В багатьох галузях формати не збігаються, раз, з іншого, крім „володіння знаннями”, в чому є прихований момент самомилування, важко приховати той самий економічний чинник дешевизни. В ЄС, зокрема, я чув про ідею створити різновид робочих віз для кваліфікованих кадрів з більш поблажливою системою входу, більшим терміном перебування, соцзахистом і т.д., але з жорстким прив’язанням до потреб роботодавця, наприклад, у можливості одностороннього припинення дії візи без будь-яких юридичних наслідків для резидента ЄС (юрособи чи фіз). Робоча сила має рухатись, і цей рух слід контролювати. Врешті, деградація вітчизняної науки (гадаю, в природничому секторі, що залежить від технологій, ситуація близька до катастрофічної) незабаром відбере й цей козир. Занепад теоретичної науки веде до того, що я називаю „гуманітаризацію знання”. Пошук повідомлень іншопланетних цивілізацій у тексті Біблії, прокладання шляхів аріїв-укрів, з’ясування цілющого впливу церковного дзвону на хворих на рак на молекулярному рівні з цієї серії. Наука має певний набір методів дослідження і вони є раціональними, якщо ми говоримо про науку та наукове знання, яке є одним з різновидів знань. Ці методи можуть перемежовуватися, задіюватися в різних галузях, комплексуватися. Ними можна досліджувати інші форми продукування знання, але їх не можна підміняти методами, що видобули самі ті інші форми. Врешті, можливо, дзвони дійсно впливають на молекулярні зміни, але в науці цей факт має бути доведений в полі раціональності. Наразі ж маємо умирання теоретичної науки та її методів і народження чудовиськ зі сну розуму. Наприклад, відомий перехід на європейські стандарти призвів до макабричних реформ, внаслідок яких багато фундаментальних дисциплін було просто вилучено (а, отже, на корню було зарубано певні наукові школи і можливість їхнього відродження). „Демократична” цукерка „ліберальних мистецтв” наразі має форму потрійного циклу дисциплін –обов’язкових, на вибів ВИШу, на вибір студента. Останній в найкращих демократичних традиціях МОН нав’язується залізною рукою. Якщо перші два цикли хоча б в загальних рисах відповідають потребам спеціальності (враховуючи, звісно, перехід до виробничої прагматики, що впливає на години теоретичних курсів), то третій цикл вражає буянням візій „неоліберального” майбуття. Зокрема, студентам гуманітаріям пропонують обрати 5 дисциплін з 10 пар, серед яких подибуємо курси: основи підприємницької діяльності, бізнес-планування, економіка, логіку поставлено у пару з релігієзнавством (знаменно з погляду вимог церкви повернути в класи закон божий), але найвищий екстаз дарують курси „історії українських політичних партій” та „Україна в світовій політиці”.
І це все на фоні легітимізації платної освіти як основної, підтримуваної державою заради спасіння бюджету та послаблення видаткового тягаря. На фоні, наприклад, впровадження 3-річного бакалаврату, обмеження права керувати магістерськими програмами лише особам, що мають статус доктора наук (в Європі, зокрема, такі професорські семінари часто ініціюють „аспірантське кріпацтво”, коли цілий відділ працює на одну тему, ставлячи хрест на інших, а також дослідженням на окмерційній основі, коли „гер професОр” стає своєрідним менеджером, який вишукує гранти, з яких живе сам і дає жити наближеному колу), та, головне, „вільного диплому”, що як і валюта не забезпечена золотим еквівалентом, є папірцем-фікцією, яку геть не поспішають визнавати на західних „островах блажених”, що є цілком раціональним, з одного боку, а з іншого мотивованим тією ж проблемою цільової експлуатації кадрів. Одним з позитивів такої скрути є перспектива формування незалежного студентського руху, втім, європейський досвід, як на мене, демонструє, що відірваність (зі зрозумілих причин) цього руху від виробництва та його потреб, перетворюватиме дії студентів на екзистенційне переживання моменту, аніж створення структур соціальної гегемонії (Лакан все-таки був в чомусь правий, коли говорив, що в 68-му крім студентів на вулиці вийшли структури). Ну і звісно стан речей може змінити лише соціальна революція, що, втім, не знімає питання про її форму та зміст. Натепер маю глибокі сумніви, що така метаморфоза можлива „зсередини”.
Джерело: [url=http://indymedia-ua.livejournal.com/13867.html]http://indymedia-ua.livejournal.com/13867.html