На той час я вже був активістом профспілки «Пряма дія» і усвідомлював свою упередженість. Мені вже доводилося бачити «Свободу» в дії під час акції проти деградації освіти під комітетами ВР. Свободівці відібрали нашу апаратуру і окупували місце проведення акції. Почалася потасовка між свободівцями і представниками різних студентських організацій, але нас вчасно роз’єднала шеренга «Беркуту». Замість критикувати комерціалізацію освіти і зменшення її доступності для громадян України, почали зводити усе до особистості Табачника. Мовляв, законопроект поганий, бо Табачник — єврей. Wtf? Серед свободівців було мало студентів, до того ж більшість із них поводилися як типова масовка: очікували, коли все скінчиться.
Але тоді я сприймав «Свободу» все ж як абстрактну масу, а тепер отримав нагоду поспілкуватися з ними особисто.
В зазначений час під гуртожитком зібралося 10-15 молодих хлопців. Один з них тримав прапор «Студентської свободи». Поки ми чекали, коли підтягнеться решта, хлопці обмінювалися історіями про те, як вони давали в табло різним «шавкам» і як гарно тепер можна пожерти і потусити на новому офісі (один виправив: «займатися організаційною діяльністю»). Коли навколо школи, що була розташована поблизу, пробігали школярки, в яких, мабуть, була фізкультура, наші захисники вітчизни стали гучно свистіти в їхній бік і всілякими іншими способами епатувати свою статеву збудженість. Кожен, як мені здалося, відчував свою меншовартість щодо одних людей, і тому чимдуж бажав повикаблучуватися перед іншими. Загалом, вони були схожі радше на якихось кримінальних елементів, ніж на захисників студентських прав. Їхня поведінка наводила на мене незрозумілий тваринний жах. Я став розуміти, чому їх так часто порівнюють з фашистськими окупантами часів Другої світової війни (хоча тут я, мабуть, мислю стереотипно).
З усього гуртожитку до обговорення проблем гуртожитку долучився ще мій знайомий, теж симпатик «Прямої дії», та дівчина одного зі свободівців. Тому вони спробували ломанутися в гуртожиток і походити по кімнатах. Втім, швидко обламалися, тож пішли бикувати на вахтерку, яка нічого не вирішує – і довели її до сліз. Я на той час уже добряче наклав у штани, тому продовжував втикати, навіть коли вже з’явилася легітимна (в очах вахтерки, представників ради гуртожитку, які вже збіглися домовлятися і залагоджувати конфлікт, та перехожих студентів) підстава послати свободівців подалі. Було очевидно, що в такий спосіб не тільки неможливо добитися цілодобового доступу до гуртожитків, а й можна дискредитувати саму ідею протесту проти адміністрації.
З почуттям виконаного обов’язку наші друзі пішли геть, вигукуючи своє «Слава нації – смерть ворогам!». Ворогом, вочевидь, виявилася вахтерка.
Численні нещасні випадки – падіння людей з другого-третього поверху гуртожитку – свідчать про те, що студенти згодні заплатити досить велику ціну за цілодобовий доступ до житла. Тим не менш, у спілкуванні з адміністрацією свого вузу вони бачать більшу небезпеку, ніж у «альпінізмі». У мене адміністрація теж теплих почуттів не викликає, і мені іноді навіть імпонує ідея, щоб з’явилася сила, яка наведе порядок в гуртожитках замість мене. Щоб я зайнявся чимось цікавішим. Але якою ціною? І що зробить ця сила, коли почне наводити порядок в мені?
Автор: Сашко Лихенко