Уже Розділ 1 — “Загальні положення” — “Кодексу” викликає занепокоєння. Так, п. 1 статті 2 вказує, що дія Кодексу поширюється не лише на професійну діяльність вчителя, а й на будь-яку іншу його діяльність. Це означає, що все життя вчителя має бути підпорядковане його професії. Протягом усього документу ми ще неодноразово натрапимо на подібні тези, що мають на меті взяти під контроль особисте життя і громадську активність вчителя. Наприклад, стаття 13, що має назву “Чесність та порядність” (що само собою насторожує — ануж, дайте юридичне чи бодай в якомусь сенсі точне означення поняття “порядність”), містить таке положення: “Вчитель… у приватному житті чесний, порядний, принциповий та послідовний у всіх питаннях”. Тобто якщо людина, що працює вчителем, у певній емоційній ситуації (наприклад, у суперечці з близьким другом) поведеться нераціонально і проявить непослідовність у судженнях, вона порушить “Етичний кодекс” і підлягатиме покаранню, передбаченому за його порушення. А як ми побачимо далі, в Розділі 7, стаття 34 — “Правові наслідки порушення положень Кодексу”, тут передбачено широкий спектр покарань: “У кожному випадку невизнання або порушення Кодексу навчальними закладами Комітет з питань педагогічної етики зобов’язаний досліджувати можливі негативні наслідки для учнів та суспільства, а також вживати заходи з їх профілактики і усунення шляхом клопотання перед відповідними організаціями та органами державної влади про дисциплінарні, адміністративні та інші юридичні санкції”. Пункт 1 статті 14 (“Культура поведінки”) категорично стверджує, що справжній вчитель “зберігає самоконтроль і витримку, слідкує за своїм зовнішнім виглядом, уникає проявів негативних емоційних реакцій”. Складається враження, що ідеальним вчителем для української молоді був би робот, навіть не наділений штучним інтелектом — адже, як стверджують соціологи, інтелект без емоцій (в тому числі негативних) неможливий.
Спроба регламентувати кожен крок вчителя — не єдина серйозна вада проекту “Кодексу”. Я вже згадувала про наявність суперечностей у документі, тож, щоб не бути голослівною, наведу кілька прикладів їх. Суперечливою є, скажімо, стаття 18 “Повага права учня вільно вибирати для себе вчителя”. Згідно з цією статтею, учень має право вибирати собі вчителя, а реалізовується це право шляхом переведення учня в іншу групу, клас чи навчальний заклад. Однак автор документу не подумав, переведення в інший клас чи школу тягне за собою зміну всіх учителів, що навчають певного учня. А як бути, якщо всі вчителі подобаються учневі, а не подобається лише один? Як тут реалізувати цей вибір? Це досить складне питання; механізм узгодження інтересів вчителя та учня в цій ситуації потребує обговорення і детального розгляду. Автор же “Кодексу” вирішив, що рішення цієї складної проблеми можна вкласти в одне речення — і заплутався в суперечностях.
Дивує також необізнаність автора документу з поточним станом школи, і як наслідок — надмірні й ідеалістичні вимоги до педагогів. Так, якщо вчитель у класах з 30 учнів чи викладач у потоці з 200 студентів прагнутиме “організовувати виховний процес з урахуванням індивідуальних та вікових особливостей учня, типу його характеру та здібностей” (стаття 11, п. 1), він або витрачатиме на це весь свій час (без перерви на їжу чи сон), або просто з’їде з глузду. Неможливо також за теперішніх умов — чіткої навчальної програми, затверджуваної міністерством, обов’язковості строгого розкладу занять, контрольних робіт, іспитів — реалізувати самі по собі прекрасні принципи вільної педагогіки, описані в статті 11, п. 5 (“управляти педагогічним процесом без примушення”) та статті 12 “Компетентність та сумлінність”, що вимагає від педагога знання теорії освіти, використання найсучасніших педагогічних методів, користування науковими досягненнями і різними джерелами інформації. Теорія освіти і найсучасніші педагогічні методи заперечують програму, розклад, іспити і пропонують їм альтернативи. А в українській освіті, як відомо, за споконвічною традицією єдиним достовірним джерелом інформації вважають підручник. “Вчитель має право на вільний творчий педагогічний експеримент в межах чинного законодавства України” (п. 3, ст. 9). Щось я собі погано уявляю свободу і творчість у межах законодавства, до якого входять такі акти, як “Етичний кодекс”…
“Етичний кодекс” суперечить не лише реальному стану освіти в Україні. Він суперечить навіть сам собі, сам себе заперечує. П.1 статті 9 стверджує: “Необхідною умовою педагогічної діяльності вчителя є його незалежність у дотриманні своїх професійних прав і обов’язків, що передбачає свободу вчителя від будь-якого зовнішнього тиску чи втручання в його діяльність”. Якщо вчитель виконує положення цього кодексу, він допускає зовнішній тиск і втручання в свою діяльність, і цим самим порушує цей кодекс. Збереження незалежності і свободи від зовнішнього тиску і втручання суперечить дотриманню цього кодексу. Отже, якщо вчитель дотримується цього положення кодексу — він порушує кодекс, і якщо він не дотримується цього положення — він теж його порушує. Було б кумедно, якби не було так сумно.
У якості кульмінації абсурду просто перерахую такі очевидні ляпи, які навіть не варті пояснення. До них належать пафосні й абсолютно порожні (а то й небезпечні, як усяке мракобєсіє) словосполучення кшталту “творити благо”, “виконувати місію”, “загальнолюдська мораль”, “інтелектуальний захист дітей”, “психофізична цілісність”, “невідкладне педагогічне втручання”, “носій світла знань”, “неупереджена громадська позиція” тощо. Також текст документу містить хибне й небезпечно упереджене розуміння деяких понять: “забезпечення гендерної рівності” у розумінні автора — це “розкриття знань про роль чоловіків і жінок, що відведена їм у розвитку суспільства”. На довершення всього, “Етичний кодекс” вимагає, щоб учитель-супергерой “вселяв в учнів радість” (п. 5, ст. 11), “відкривав учням радість спілкування” (п. 4, ст. 16), “розвивав віру в своїх вихователів, віру в своїх товаришів та віру в людей” (п. 5 тієї ж статті), “прагнув до самовдосконалення… самоспостереження, самовизначення і самовиховання” (п.3, ст. 28). А, так, і ще “пияцтво та тютюнопаління несумісні з професією вчителя” (ст. 14).
Та годі нам з вами веселитися. Пора серйозно задуматися над тим, наскільки шкідливим може бути прийняття такого документу для педагогів. Як ви вже зрозуміли, численні суперечності, ляпи, двозначності в проекті “Етичного кодексу” дозволяють трактувати цей текст як дишло (те, яке як повернеш, так і вийшло) і використовувати його щоразу, коли виникне потреба “усунути” когось невигідного. Для виконання цього кодексу при кожному навчальному закладі планується створити комісії педагогічної етики, до яких входитимуть мінімум 2 представники адміністрації закладів, решта ж членів будуть безумовно високоморальними і зразковими, бо лояльними до адміністрації. Найскладніші ж етичні проблеми вирішуватиме Комітет, склад якого затверджуватиметься МОНМС.
Певніш за все, навіть якщо цей документ приймуть, на нього мало звертатимуть уваги — в силу його незастосувабельності в повсякденній педагогічній практиці. Однак щойно виникне потреба в репресіях, його напевне одразу витягнуть із шухляди… “Кодекс” дає зручні засоби “заспокоїти” вчителя, який не погоджується із діяльністю адміністрації, не хоче витягувати на золоту медаль дітей кумів-сватів директора і т. д. Нечисленні позитиви, наявні в проекті “Кодексу” — сором’язливі натяки на непримустимість корупції в статтях 13 та 29, кілька разів повторена вимога толерантності до релігійних та політичних переконань і неприпустимості їх нав’язування, пропозиції залучати учнів до самоврядування, заклики до уникання конкуренції між педагогами та до об’єднання в професійні спілки тощо — не виправдовують існування таких актів, як “Етичні кодекси”. Адже всі ці норми прописані в інших правових актах і туманної “педагогічної етики”, насправді, мало стосуються. Натомість треба ще і ще раз наголошувати на небезпеках таких “гнучких” “нормативних актів”, як усілякі там “моральні кодекси”.
Залишається сподіватися, що цей “Кодекс” просто не стане регулятивним документом. По-перше, його ухвалення суперечило б чинному законодавству: “Кодекс” посилається на “законодавство про захист суспільної моралі” (ст. 27, п. 1), якого в Україні, на щастя, поки що немає; а ухвалення його має відбуватися на Всеукраїнському з’їзді працівників освіти, яка не має повноважень приймати нормативні акти. По-друге, самі вчителі, сподіваюся, не допустять такого знущання.
товаришка Роксі,
“Пряма дія”