Ви ніколи не задумувались, як часто нам кажуть про боротьбу Добра (патріотичного/національного/українського) і Зла (імперського/космополітичного/антиукраїнського)?
Ось деякі навіть вважають за доречне писати ці слова з великої літери в ознаменування їх могутності й вічності…
Скільки раз чути було про добрих та благородних героїв, які перемагали жорстоких чудовиськ; як часто ми раділи за якогось сміливого юнака, який відсікав голову страшному змію; чи не ми в запалі найкращих почуттів бажали (і бажаємо) горіти в пеклі нашій владі…?
Але водночас, чи багато людей на цьому світі задумуються, що добро, по суті, поняття дуже розтяжне, і досить часто, творячи «щось хороше» ці особи йдуть на такі жорстокості, які усім вселенським чудовиськам разом узятим і не снилися?
Все це починається ще з дитячих казок, приміром, про Івана та калиновий міст: «… відсік Іван чудиську одну голову, а на її місці інша виросла. Відсік Іван й іншу голову, а на її місці три таких виросло… і почав Іван сікти ті голови з молодецьким завзяттям, поки не лягло чудисько вічним сном спати…».
Добрий Іван чи не так? Порубав «із лицарським завзяттям», що називається…
Іншими словами, таке «Добро» вічно бореться зі Злом. Воно шукає його, нападає на нього, і коли нарешті перемагає, то рве нещасному Злу горло, топчеться по його залишках і танцює, радіючи від його смерті. І все це абсолютна реальність.
Люди – майстри романтизму. Колись давно, ще в ХІХ ст., судячи навколишній світ за своїми чисто суб’єктивними спостереженнями, вони вигадали поняття національного Добра і Зла, де перше є те, що людям, грубо кажучи, подобається, а друге – ні.
Але на превеликий жаль, пройшовши крізь віки, потомки минулих «казкарів» забули про свою давню вигадку, а забувши створили із неї реальність, за яку протягом століть пролилися океани крові.
І найцікавіше у цій ситуації те, що більшість людей планети навіть не ставить під сумнів цю давню вигадку… мало того: є особи, які ставлять метою свого життя боротьбу(!) із національним «Злом», де цим словом розуміється все, що їм не подобається, а відповідно, (ну оскільки ж це зло!) що підлягає безсумнівному гонінню і безжалісному винищенню.
Ви розумієте, друзі, наскільки це небезпечно?…
Переконайте якогось наївного молодика у тому, що люди з карими очима – це злі дияволи, що прийшли з самого пекла по наші душі і їх треба вбити, і він почне убивати… залежить усе тільки від впевненості Вашого голосу і твердості Ваших аргументів…
Але не про те… реальність зараз така, що колосальна – саме колосальна! – кількість людей живе з очима, покритими товстелезною густою пеленою, яка закриває красу цього світу, розмальовуючи його чорним та білим, не в змозі при цьому взяти жодний інший колір із багатомільйонної палітри кольорів.
І якщо якісь кризові проблеми, то, звичайно ж, ми не маємо протистояти рішенням жорсткої економії, пониженням соціальних стандартів, масовим звільненням – ні, Ви що?!… – це вселенське антиукраїнське Зло чинить нам опір, намагаючись нас, святих та божих, спокусити та знищити, бо це, як не крути, а зло все-таки…
Чи треба так далі? Чи хочеться так далі? І який буде результат?
Думки не викликають багато позитиву…
А тому хочеться відмовитися від національного Добра і Зла. Прямо зараз, у цю ж секунду. Раз і сказати: «Я відмовляюсь від оцієї дурії, я тепер – вільна людина».
Тепер стало легше. Дихніть повітрям. І назустріч перемінам без крові та побоїв за дуже давню вигадку.
Авторка: Євгенія Козловська