1) За прогули треба карати (гривнею)
2) Державі та ВНЗ треба допомогти фінансово (навіть оцінюють бюджетну «недофінансованість» освіти в 30% від необхідного)
3) Допомагати вчитися треба тільки дітям з бідних сімей
Ми повністю відкидаємо такі аргументи на користь поборів зі студентства з наступних причин:
1) Саме по собі покарання за прогули повністю суперечить усій логіці академічної освіти. Людина отримує знання задля особистого розвитку і майбутньої кар’єри.
Це по-перше, означає, що за прогули її потім покарає життя.
По-друге, це означає, що викладацький склад ВНЗ повинен докладати зусиль до зацікавлення студентів, надаючи їм інформаційні послуги, а не задовольняти свої психологічні потреби у «покараннях». Як відомо, абсолютна більшість українських викладачів не залежно від професійних здібностей та особистих якостей вважають, що самий факт їх появи в аудиторії вже достатня послуга студентам.
По-третє, ми, на відміну від прихильників покарань, пам’ятаємо, бо знаємо по собі, про скрутний матеріальний стан студентства. Багато хто з нас пропускають якісь заняття періодично через роботу. Роботу, зрозуміло, погано оплачувану. І тут виникає питання – з яких підстав ВНЗ, які не можуть заплатити гідну стипендію, мають накладати лапу на наші гроші тільки з тих підстав, що ми студенти? Чи ми кріпаки?
По-четверте, найбільше пропусків у тих студентів, яким пощастило влаштуватись працювати за спеціальністю. У ВНЗ мали б радіти, що той практичний досвід, який вони дати не спроможні, і навіть не намагаються, люди отримують поза навчанням і при цьому ще «тягнуть наукову лямку». Замість цього ми зазвичай отримуємо повне неприйняття, а інколи – пряму заборону працювати, особливо магістри, аспіранти, спеціалісти – ті, в кого й так найбільше навантаження.
По-п’яте, на відміну від людей, які давно забули як бути студентами і згадують тільки свої веселі гульки, ми вже сповна ковтнули «болонських» нововведень – за пропуски занять нас і так жостко карають недобором балів до іспитів, бо кожне завдання і кожне заняття зараз має свою оцінку. Дуже важко бути відмінником і працювати, майже не можливо бути відмінником-гультяем.
По-шосте, ми з власного досвіду знаємо, що «поважність» причин для багатьох ВНЗ не має значення. Так вже третій рік на юрфаці Шевченко відраховують за прогули, як і в інших «небідних» закладах. Навіть у гіпсі і з усіма «справками» довести, що причина пропуску поважна – дуже складно, а поновлення дуже «капіталоємне». Саме в грошах тут справа – поновлення чи займання місця що звільнилось на таких факультетах не безкоштовне. А тепер уявіть собі, які складно стане довести, що ти справді маєш поважні причини, якщо кожна «енка» – легальна «копійка» для ВНЗ.
2) Що до великої потреби ВНЗ у грошах ми знаємо, мабуть, краще за усіх, бо й так нам про це нагадують при першій нагоді. Минулорічна підтримка керівництва усіх ВНЗ аналогічної постанови від Уряду теперішньої опозиції, як і цьогорічні пришвидшені темпи ознайомлення студентів з розцінками ВНЗ свідчать, про те що, адміністрації чекають – не дочекаються нової статті доходу. Але ми не погоджуємось із тим, що ці гроші маємо віддати ми, наші батьки з сімейних бюджетів.
Справа тут не тільки в тому, що статтею 65 Закону України «Про вищу освіту» передбачено, що:
Вищий навчальний заклад не може надавати платні послуги у галузі вищої освіти та пов’язаних з нею інших галузях діяльності на заміну або в рамках освітньої діяльності, що фінансується за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів.
При цьому у тому ж Законі у статті 54 називаються такі наші права, як:
захист від будь-яких форм експлуатації, фізичного та психічного насильства;
безкоштовне користування у вищих навчальних закладах бібліотеками, інформаційними фондами, послугами навчальних, наукових, медичних та інших підрозділів вищого навчального закладу
Для нас є важливим не дати перекласти державні витрати на сімейні бюджети з тієї простої і усім зрозумілої причини, що ніяких гарантій ні держава ні ВНЗ нам не дадуть (не можуть дати об’єктивно), що наступного державні витрати на освітню галузь не скоротяться ще. Скоріш за все зараз, як і минулого року, ми бачимо просто спробу Уряду зняти з себе зобов’язання, які вважаються не важливими. «Якщо державники вже звикли недофінансовувати галузь, якщо ВНЗ вже звикло зазирати в кишені батькам студентів нелегально, то чому б замість того, щоб виправити це, просто не узаконити таке становище?» – ось як насправді має звучати аргумент тих, хто бідкається про 70-відсоткове забезпечення освіти.
Врешті-решт, на правоохоронні органи держава витрачає просто колосальні бюджети, але завжди чути, що й цих грошей недостатньо, злочинність нездолана, а навпаки обросла погонами. Очевидно, що освідчених людей, тим більше від науковців, користі більше, ніж від хамів-нездар в уніформі. Ми впевнені – якщо державу примусити пошукати, то вона знайде гроші на знання.
Минулого року, вже після того, як нам вдалося захиститись від ініціатив тодішнього уряду, тодішній міністр освіти на круглому столі, виправдовуючись, чесно визнав, що аналогічні постанови йшли не від МОНу, а від МінФіну у пакеті інших актів, які порадив МВФ. У нас не має підстав сумніватися, що наразі проблема таж сама. А це означає тільки одно – принципову відмову від державного забезпечення права на безкоштовну вищу освіту, навіть в рамках держзамовлення.
3) Ми впевнені, що для розвитку українського суспільства, для розвитку виробництва, культури та науки будь-хто має отримати можливість по-справжньому безкоштовно навчатись. Ми впевненні, що пропорції держзамовлення не пропорційні потребам економіки і взагалі не відповідають запитам майбутнього України.
Ми впевнені, що незалежно від багатства сім’ї, взагалі не залежно від волі батьків людина має отримувати від суспільства шанс за рахунок надання освітніх послуг стати справжнім рівноправним членом нашого суспільства. Ми впевнені, що в інтересах того самого суспільства забезпечити новим поколінням вільний доступ до знань.
Ми усвідомлюємо себе частиною цього суспільства, тому бажаємо захистити наші спільні інтереси від тих, хто налаштований перетворити освіту та науку на бізнес.
Наші принципи – «ПРАВА НЕ ДАЮТЬ, ПРАВА БЕРУТЬ», «ЗНАННЯ – НЕ ТОВАР, УНІВЕРИ – НЕ БАЗАР» є одним з фундаментальних для майбутнього України. Ми радо вітаємо усіх, хто з нами згоден і бажає перетворити суспільний інтерес на наше законне право. Але, поки що, жоден з керівників ВНЗ України не висловив нам своєї підтримки.
Автор: активіст “Прямої Дії”
Джерело: [url=http://samozahist.org.ua/?p=38266]”Хроніка самозахисту”