[sup]Андрій Мовчан під час акції проти комерціалізації освіти.[/sup]
З чим, на твою думку, пов’язана активізація оновленого лівого руху в Україні? З’явились нові люди, які дивляться по-новому на світ чи змінились політичні обставини в державі?
– Це об’єктивний процес. Пройшло 20 років української незалежності, виросло нове покоління, яке не жило в Радянському союзі, і у яких прізвище Маркс чи слово «лівий» не асоціюється із культом, який був раніше. Люди бачать, що вони живуть при капіталізмі і їх це не влаштовує, їх не влаштовує несправедливість і експлуатація. Їм екзестенційно не комфортно жити в капіталістичному світі. Коли людям показують страшну картинку про СРСР, то виникає запитання, а капіталізм краще? Звісно, ні! І що важливо, нове покоління здатне критично мислити.
Підняти лівий рух у 90-х було неможливо. Якщо тоді ти висловлював соціальну критику, на тебе дивилися як на «тупого совка». Всі вірили в капіталізм, наче в посланця богів. Ось іще трошки потерпимо, і заживемо як європейці. Але ця віра була наївною. І що було робити людям, які вже бачили те лайно, в яке ми вляпались? У 90-х вони фактично бились головою об стінку, в них не було можливості щось серйозно змінити. Але, якби тих хлопців і дівчат, які були в 90-х, не було, то і зараз нічого серйозного б не виникло. Тепер анархізм в Україні виходить з маргінальності.
[sup]Акція проти комерціалізації освіти.[/sup]
«Пряма дія» відносить себе до руху «нових лівих»?
– Так, нас можна назвати «новими лівими» в сенсі того, що ми протиставляємо себе старим бюрократичним «лівими» і тим людям, які називають себе лівими з трибуни парламенту. Крім того, нам близькі позиції теоретиків, які розвивали критичну теорію у 60-70-х роках.
Незалежна профспілка «Пряма дія» ставить за мету лише захист прав студентів чи є ще якісь цілі?
– Загалом ми хочемо змінити докорінно саме суспільство. Проблема не лише в освіти. Проблеми і в економіці, в тій системі відносин, котра зараз панує. Стихія ринку, авторитаризм всіх мастей, відчуженні у найширшому розумінні цього слова — ось фундаментальні виклики, які потребують відповіді. Щоб це подолати, не достатньо відбивати зухвалі потурання наших прав. Безумовно, в наші дні найперше завдання – захистити ті соціальні гарантії, які у нас ще залишились. Але ніхто не каже, що держава і капіталізм, як такі, мають легітимні права на існування… Тому наші цілі набагато ширші, ніж якісь конкретні локальні проблеми студентів. Інша справа, що боротьба має бути до міри «спеціалізованою». Неможливо боротись за все хороше проти всього поганого — тоді ти просто не досягнеш серйозних зрушень. Тому для початку непогано було б підняти сильний студентський рух, а вже потім переходити до організації робітничих синдикатів.
Чому «Пряма дія» переважно акцентує свою увагу на новому законі «Про вищу освіту», ніж, скажімо, на співпраці українського уряду із МВФ, який є одним із головних ворогів для теперішніх лівих?
– Лише зараз суспільству стає очевидним, що МВФ – це абсолютно хижа структура. Сьогодні вже ні для кого не секрет, які умови поставило МВФ перед урядом України для отримання кредиту: збільшення пенсійного віку, укрупнення шкіл і лікарень, прийняття нового трудового законодавства, урізання соціальної сфери. Але лише зараз навколо цих вимог з’являється суспільна дискусія. Згадайте 2009-й. Тоді «середній клас» просто молився на кредит МВФ. Ось і маємо результат.
Наразі акції проти МВФ навряд чи можуть викликати серйозну мобілізацію. Тобто, сам факт співпраці із міжнародними кредиторами не настільки вже й обурює людей – вони схильні бачити наслідки співпраці. Немає сенсу виводити кілька десятків чоловік під стіни Кабміну з вимогою відмовитись від кредитів – це смішно. Важливо інше: показати людям, що боротьба може дати конкретний результат, що вона може бути дієвою. Важливі локальні перемоги.
Приміром, відстрочення підняття цін на студентські гуртожитки, чого нам вдалося добились у КНУ ім. Шевченка. Маленька перемога, але перемога. Подібні успіхи дають людям впевненість в тому, що протести не марні, а солідарність – не порожній звук.
Нещодавно відбулись масові протести українських підприємців, а також «День гніву». «Пряма дія» підтримувала ці акції?
– Організаційно ми їх не підтримали, бо у нас тоді були «завали» із першим внесенням змін у закон «Про вищу совіту». Не можна займатись усім відразу – часу не вистачить. Але наші товариші із профспілки «Захист праці», в яку входить багато самозайнятих підприємців із ринків столиці, брали участь в протестах.
Яким чином досягається консенсус в профспілці під час вирішення якихось питань?
– Консенсус… У нас немає головних. Коли збирається «первинка» якогось університету, або збираються загальноміські збори, то кожне рішення обговорюється. Кожен бажаючий висловлює власну думку, і тоді ми виходимо на спільний знаменник. Якщо є заперечення — озвучуй, обговоримо. Тобто немає диктату більшості, немає голосування…До голосування ми вдаємось вкрай рідко.
В принципі, із практики синдикалістів, коли профспілка розростається до кількох тисяч членів, прийняття рішення консенсусом стає доволі проблематичним. І тоді справді вдаються до голосування делегатів. Так робить, наприклад, іспанська CNT (CNT-AIT – Confederación Nacional del Trabajo, Національна конфедерація праці, НКТ – іспанська конфедерація анархо-синдикалістських профспілок, – авт.). Мені здається, що це є найбільш демократична форма узгодження позицій. Вона діє.
Регіональні осередки «Прямої дії» автономно приймають рішення чи узгоджують їх із центральним осередком?
Так, вони є автономними. Однак ми просимо їх узгоджувати кожне важливе питання. Справа втому, що репутація, котру ми здобули за три роки існування, не повинна псуватись якимись необдуманими кроками. Наприклад, узгоджується співпраця з іншими організаціями,
З іншого боку ми сповідуємо культуру публічності. Між товаришами не повинно бути таємниць. Кулуарні домовленості, інтриги, кумівство — все це ознаки буржуазної політики. Якщо ж ми говоримо про політику революційну, тут має місце максимальна відкритість. Іншими словами, ті лібертарні принципи, на яких ми хочемо будувати суспільство повинні бути присутні навіть у повсякденній діяльності синдикату.
Які умови долучення до діяльності профспілки?
– Головне – це дія, приходити й робити. Формальне членство – бюрократичний атавізм. Можна хоч десять разів писати заяву на вступ, мати в кишені членський квиток, але при цьому нічого не робити. Тому головне, щоб був рух.
З якими організаціями співпрацює профспілка «Пряма дія»?
В першу чергу, ми співпрацюємо із профспілкою «Захист праці», Автономною спілкою трудящих – робітничий синдикат, котрий наразі утворюється – а також із великим спектром лівих організацій. Бувають і тактичні союзи із лібералами (ФРІ, Фундація регіональних ініціатив, – авт.).
На чому засадничо будується співпраця профспілки з іншими організаціями?
На принципах солідарності. Якщо ми бачимо, що якась структура справді дієво бореться за права студентів, робітників або жінок, то ми, безумовно, висловлюємо солідарність із такими рухами і намагаємося їх максимально підтримувати. Також бувають тактичні союзи, як це зараз відбувається із ФРІ та «Відсіч». В таких союзах ми іноді можемо поступитись якимись своїми позиціями, які є не принциповими. Коли принципово відствоювати безкоштовну освіту і у людей є можливість підняти регіональні осередки, мобілізувати звичайних студентів, то чому б ні? Головне, щоб такі організації не сповідували дискримінаційні погляди: відвертого расизму, ксенофобії, сексизму.
Після вбивства студента Ігоря Індила на акції протесту проти свавілля міліції вийшли разом активісти різноманітних організацій – і ліві, і праві, і ліберали…В подібних ситуаціях можлива співпраця між лівими і правими?
– Співпраці не було. Виникла патова ситуація, коли ми були змушені на догоду суспільним інтересам терпіти присутність правих на демонстрації. В той момент ми зробили все, щоб акції проти проти міліційського насилля несли підкреслено емансипативний меседж. І це вдалося. Навіть центральне гасло протестів «Ні – поліцейській державі!» аж ніяк не в’яжеться із авторитарним світоглядом людей, котрі сповідують праву ідеологію. В підсумку націоналісти побачили, що акції йдуть не в потрібному їм руслі і залишили кампанію.
[sup]Ліві активісти під час акції проти свавілля міліції.[/sup]
Нещодавно виповнилась річниця вбивства Ігоря Індила…Чому, на твою думку, протести студентів проти цього стихли?
– Протестний пік вже пройшов, але проблема нікуди не зникла. Я впевнений, що міліція дасть нам ще не один привід для протестів.
[sup]Акція проти свавілля міліції після вбивства Ігоря Індила. В акції взяли участь активісти різних організації.[/sup]
Чому, на твою думку, в Україні не відбулось аналогічної реакції на вбивство Ігоря Індила, як, наприклад, у Греції після вбивства 15-річного Алексіса Грігоропулоса?
– У Греції, на відміну від України, багаті лівацькі традиції, починаючи із Другої світової війни. Там було підкреслене ліве підпілля. Коли британці ввели туди свій військовий контингент і встановили маріонетковий режим, то це відразу призвело до громадянської війни, яку також очолили ліваки. Далі була хунта «чорних полковників», окупація студентами-соціалістами Політехніону (Афінського національного технічного університету, – авт.), – з чого якраз почалось падіння хунти. Ці традиції є доволі сильними в Греції. Там є організований масовий рух. В Україні він лише тільки зароджується. Але у нас ще все попереду! Гарантую.
Нещодавно в Великобританії та Італії відбулись широкомаштабні протести студентів, які супроводжувались масовими безладами і прогромами. Чому, коли це відбувається там, а не, скажімо в Україні, то це називають протестом молоді, а не варварством і безкультур’ям, як це назвали б у нас?
– Я не великий прихильник деструктивних методів. Насправді, розбити вітрину нічого не вартує – це мрія будь-якого сопливого підлітка. Для яких революція саме така: підпал міліцейської машини, розбиті вітрини і обписані графіті стіни… Натомість для нас важливі реальні зрушення у суспільних відносинах.
Одна справа, коли, скажімо, студенти символічно захоплюють штаб-квартиру Консервативної партії Великобританії – це виправдано. Це відповідь режиму: «От бачите, на що ми здатні, коли у нас забирають освіту!» Але, коли, наприклад, німецькі автономи виходять на 1 травня побитися з поліцією, показати їм голий зад чи побити фешенебельні вітрини, а потім розійтись по сквотах, домівках чи офісах, і далі спокійно працювати, то кому таке потрібно? Деструкція в котрий раз дає привід буржуазним ЗМІ показати, що анархісти – це неконтрольований натовп, п’яне бидло і тд. Нам не потрібні спалені машини у центрі Києва. Ми хочемо системних змін.
Після активізації широких мас, що має відбутись? Вони мають виходити на протест після кожного неправильного кроку чиновників?
– Ми прагнемо взагалі відсторонити державу від сусіпльного життя. Яскравий приклад Іспанія, де люди вже сьогодні самі створюють комітети, які примають поточні рішення для врегулювання свого життя. Єдине чого їм не вистачає – це ресурси, якими володіє влада. Згадайте ту ж іспанську CNT, яка не підтримувала методів захоплення влади і створила альтернативу їй, захоплюючи в той же час ресурси. Барселонська і Арагонська комуна часів громадянської війни – це реальний приклад того, як самоорганізація діє.
[sup]Координатор осередку «Прямої дії» в КПІ. [/sup]
Тобі це не нагадує прихід до влади більшовиків, які також мріяли про безкласове суспільство, але згодом все-таки сформувалась владна ієрархія, настав терор і експлуатація?
– Авторитарна модель робітничої держави із диктатурою пролетаріату – була закладена відразу у працях Леніна, але ми всі вже переконались, що така модель згубна, навіть сама для себе. Тоді революція пожиратиме своїх дітей.
Який оптимальний приклад втілення лівих ідей був в історії?
– Це час громадянської війни в Іспанії, коли справді встановлювався лібертарний соціалізм і він реально діяв. На другий день після революції в Барселоні справно ходили трамваї. Це анархія з побіленими бордюрами, про яку ми мріємо.
Яка ж революція не пожиратиме своїх дітей?
– Та, що вибудовуватиметься на лібертарних принципах, на принципах антиавторитаризму, яка залучить максимальну кількість людей до участі у процесах трансформації, коли почнеться так звана революційна творчість мас.
Які методи боротьби відкидає «Пряма дія»?
Скажу за себе. Я скептично ставлюсь до збройних методів боротьби. Коли говорить зброя – розум замовкає. В таких випадках йде боротьба на самовідтворення таких от груп, починається їхня ієрархізація, в такому колективі виникає нездорова параноя і, домовленності із спецслужбами інших країн, контракти на постачання зброї і тд.
Зрештою, озброєний спротив не може говорити від імені суспільства, від більшості. Наприклад, бойові групи італійських робітників 70-х років інші ліваки звинуватили в тому, що вони привласнюють собі спільний протест.
Якщо говорити про RAF (Фракція Червоної Армії, RAF, Rote Armee Fraktion – німецька ліворадикальна терористична організація міських партизан, яка діяла у ФРН та Західному Берліні, – авт.)….Колись лідер студентського руху Західної Німеччини Руді Дучке (Rudi Dutschke – німецький марксистський соціолог і політик. Найвідоміший лідер західнонімецького і західноберлінського студентського руху 1960-х рр., – авт.) сказав, що коаліція ХДС-ХСС просто одружилась на RAF і в придане взяла все те лайно, яке RAF породив. Що він мав на увазі? Збройні провокації – вони вигідні владі, щоб приймати антитерористичне законодавство, щоб вводити тотальний контроль за ЗМІ, обмежувати права на збори, тиснути на профспілки…Я вважаю, що єдиний вихід – це масовий рух. Перед нами стоїть неймовірне завдання – виколюдей людей з їхнього маленького міщанського раю, із їхнього комфортного світу, щоб вони починали самі творити своє життя разом із іншими.
Профспілка співпрацює із закордонними організаціями?
– Ми маємо прекрасні міжнародні контакти і підтримуємо зв’язок із студентськими ініціативами із різних країн світу. Насамперед, це Росія. Зараз в десяти російських містах місцева молодь також організовує «Пряму дію». Нарешті росіяни повчаться на українському досвіді, якого, на жаль, у них немає.
Також ми підтримуємо контакти із International Student Movement – це координаційна група, яка об’єднує усі студентські і ліві освітні ініціативи у всьому світі. Через цю групу відбувається узгодження глобальних акцій, як, наприклад, «Весна спротиву», яка в кінці березня пройшла усім світом. Ми також долучились до неї і провели марш між університетами Києва, розклеюючи біля кожного з них свою «позитивну» програму.
Також є ще локальні контакти із польськими синдикалістами ZSP (Спілка синдикалістів Польщі, – авт.), це і протестні ініціативи угорських студентів, це і греки. У нас є один близький товариш із Салонік, який там займається студентською боротьбою, зокрема проблематикою студентів-мігрантів. Нещодавно вони влаштували масове голодування з вимогою легалізації усіх мігрантів, котрі є в Греції і частково вони досягли своїх вимог.
Ми спілкуємось із людьми з Британії, Італії (Edufactory), Іспанії, Португалії.
Наш рух є інтернаціональний, на відміну від правих ми не зациклюємось на «властиво національних проблемах». Направді, очевидно, що неоліберальні реформи приймає не тільки «донецький» уряд Януковича, але й уряди Берлусконі, Меркель, Саркозі, Кемерона, Путіна. Студентам різних національностей нічого ділити. Наше завдання – солідарно відстоювати наші права.
Профспілка допускає співпрацю із політичними партіями?
Ми як синдикалісти відкидаємо парламентські методи боротьби. З одного боку, в Україні в принципі немає жодної адекватної лівої партії, яка насправді б відстоювала права студентів і найманих працівників, з іншого боку – якби й вона була, то ми бачимо як тактика приходу до влади перероджує учасників руху. Зараз очевидно, що парламентські методи не спрацьовують. Парламентаризм себе вичерпав, люди морально і емоційно готові до інших форм організації життя. Тепер, коли в Іспанії люди виходять на майдани, то у них найперша вимога – це пряма демократія. Вони організовують районні комітети, генеральні асамблеї міст і створюють таким чином альтернативну владу – владу прямої демократії.
А щодо співпраці із лівими українськими партіями – КПУ, СПУ і ПСПУ?
– Вони не ліві! Жодної співпраці. Можлива лише критика їхніх дій. Ми бачимо, що КПУ входить у парламентську більшість із олігархічною Партією регіонів. Так звані «комуністи» підтримують неоліберальні реформи. Нам плювати на їхні полум’яні виступи із трибуни Верховної Ради, які протирічать реальним діям. За їхньою ж згодою було проведено маштабну приватизацію, монетизацію величезної кількості пільг і певною мірою за них була комерціалізована освіта. Про що можна говорити..? Псевдоліві депутати публічно граються у рольову гру, а кулуарно заробляють капітал. Для них важлива радянська символіка, російська мова, червоні прапори – це останнє на чому вони можуть спекулювати. Їхні ж дії говорять зовсім про інше.
Серед активістів «Прямої дії» є колишні чи теперішні члени цих партій?
У нас є кілька колишніх комсомольців, які з радістю відмовились від партквитків і, які бачать, що реальна класова боротьба відбувається в синдикатах.
Для українських «нових лівих» не принциповими є радянські маркери: червоний прапор, Ленін, День перемоги і тд.?
– Для нас принциповим є те, що відбувається тут і зараз. Ми дивимось у майбутнє, а не в минуле. Це для правих важлива героїчна міфологія і національні традиції…Особливо зараз я чітко бачу, що права ідеологія – це чистої води некрофілія. Тому що постійно йде апеляція до традицій, героїчного минулого. Нація любить мертвих героїв – вони добре угноюють її грунт. Ми ж насамперед апелюємо до життя, до майбутнього, до Еросу, а не Танатосу.
Прийняття парламентом законопроекту про «прапор перемоги» не було для вас святом?
– Ми чудово знаємо звідки насправді взявся червоний прапор…З самого початку у ХІХ столітті під ним виходили анархісти. Наприклад, ті ж самі чикагські робітники, які вимагали 8-годинного робочого дня, і на честь яких зараз по всьому світу відзначають 1 травня. Звісно, згодом червоний прапор через певні історичні обставини став асоціюватись із авторитарним Радянським союзом. Але у всіх країнах світу це насамперед символ лівого руху, в тому числі антиавторитарного. Це символ емансипативної боротьби, а не великодержавних амбіцій чи мілітарної міфології. Мені як людині, що притримується лівих ідей, було дуже прикро, що влада вкотре дала привід розіграти цю міфологію.
Вивішуючи червоні прапори, влада вдається до маніпуляцій. Робиться все, аби відвернути увагу від реальних соціальних проблем. Львівські події вигідні лише декільком суб’єктам: владі, щоб люди хоча б на місяць забули про ганебні реформи, які намагаються впровадити; це вигідно фашистам із ВО «Свобода», яка може із задоволенням погратись у свої «ігри патріотів», згадуючи «кровожерливий» Радянський союз і мобілізувати своїх прихильників на відстоювання національних міфів; це, безумовно, дає козир зараз Росії, коли Затулін, виступаючи із трибуни ВР, звинувачував галичан у розумовій неповноцінності. А народ, як завжди, залишився в програші.
Активісти «Прямої дії» відзначають радянські свята?
– Є хороший вислів – «Робітничому класу нічого святкувати». Що святкувати..? Те, що ми з кожним роком все глибше і глибше в лайні? 1 травня для нас не свято – це день, коли ми публічно готові висловлювати свої позиції, нагадувати суспільству про необхідність солідарності і класової боротьби. 8 березня – це вдалий привід нагадати суспільству про боротьбу жінок за свої права. Ми бачимо, що й зараз консервативні цінності і патріархальне суспільство тотально наступають на права жінок. Йде мова про заборону абортів, збільшення пенсійного віку, можливість звільняти вагітних із роботи, не даючи змоги піти у декретну відпустку – це все наступ на наші соціальні права. Так що святкувати?
Яке ставлення у вас до історії?
Я прихильник історичного матеріалізму. Історію роблять не герої, не нації і не царі – історію завжди робили класи. Я поділяю думку Маркса, що історія – це зміна формацій, а це вже в свою чергу стимулює зміну усіх суспільних відносин. Мені прикро, що зараз в школі історія викладається відверто з нацоналістичних, державницьких позицій…Мовляв, у нас є Україна, і українці все своє існування боролись за державність. Ідіотизм!
Коли стверджують, що Київська Русь була першою українською державою, в портрети князів друкують на банкнотах – це абсурд. Адже тоді навіть націй не існувало. Князі були звичайною знаттю, яка передусім асоціювали себе із верствою знаті інших країн, ніж зі руською челяддю.
Те ж саме стосується й інших «діячів». Одного твердження, що ті «за Україну боролись» вистачає, аби канонізувати того чи іншого пройдисвіта. Мені завжди цікаво, за яку Україну вони бролись? Мазепа зневажав «чернь», його Україна — шляхетська, панська. Україна гетьмана Скоропадського — це держава монарха і поміщиків. Ідеал Бандери — авторитарна клерикальна держава із панівною ідеологією інтегрального націоналізму. Я не хотів би жити в такій країні. Соціаліст Іван Франко мені значно ближчий.
Зараз важливо розвінчувати міфологію, яка вбивається нам із самого дитинства. Потрібно не вивчати історію князів чи героїв, а історію тих об’єктивних процесів, які відбувалися тут. І не лише на території України, а й по всьому світу.
[sup]Першотравень в Києві.[/sup]
Представники інших організацій називають українських «нових лівих» псевдолівими через те, що ви обстоюєте права не «справжніх пригнічених», а «ображених представників секс-меншин» і тд.
– Я не розумію цих закидів…Чим мають займатись ліві? По-перше, чому потрібно обирати між промисловими робітниками і секс-меншинами? Такої дихотомії немає. По-друге, представники секс-меншин і нацменшин є тотально дискриміновані . Їм у суспільстві найважче. Той же Герберт Маркузе будував свої праці на тому, що саме найбільш пригнічені і упосліджені люди складають критичну масу, яка може потягнути за собою революційні зміни в міщанському і обивательському суспільстві. Люди, які відчувають пригніченими себе тут і зараз, в кожній життєвій ситуації – будуть першими, хто виступить проти засад цього суспільства.
Ті ж нацменшини перебувають під тотальним пресингом держави і міліції в плані легалізації своїх документів і реалізації права на працю, на шлюб і отримання громадянства. Вони відчувають тиск зі сторони обивательської більшості, яка готова постійно нагадувати їм про те, що вони чужинці і не свої у цьому суспільстві. У таких людей є три варіанти емансипуватись: перший – це кримінал, саме тому у нас досить часто говорять про етнічну мафію. Коли людині не дають змоги нормально легалізуватись у суспільстві – вона йде проти офіційних порядків. Другий шлях – це бізнес, коли дискриміновані всупереч всім доводять свою успішність і в кінці купують це суспільство. Ми маємо багато прикладів успішних капіталістів із етнічних меншостей, які, таким чином, доводять що вони не гірші. Третій шлях – революційний. У людини іншої національності значно більше підстав піти у революційні рухи, ніж у представника титульної нації. Яскравий приклад – профспілка Житнього ринку в Києві, яку очолює лезгін Арід Ібадов. Він став на шлях емансипації через профспілковий рух і зараз він фактично є вже делегованим директором ринку. Профспілка домоглась, що ринком керує вона сама.
Якщо суспільство виключає ті чи інші соціальні групи, тоді останні йдуть проти існуючих порядків. До речі, промислові робітники так само виключені і дискриміновані. Їм соромно за свій статус. Сьогодні пролетарі позбавлені голосу, позбавлені реперезентації. Проблему експлуатації прийнято замовчувати так само, як і гомофобію, расизм, проблеми бездомних чи наркозалежних.
Яке ставлення у прихильників вашої профспілки до релігії?
Ми за світське суспільство. Коли церква намагється втручатись в освіту, армію, тюрми, коли вона пробує «просунути» креаціонізм, викладання християнської етики в школах, прирівняння духовних семінарій до світських університетів – безумовно це ті виклики, на які суспільство, побудоване на раціоналістиних позиціях, має реагувати. Тут наше пряме завдання – дати церкві по руках, щоб вона не лізла не в свою сферу.
Якщо церква не буде цього робити? Взагалі, на вашу думку, релігія – це опіум для народу?
– У нас в профспілці є люди з різним ставленням до релігії і навіть з різними релігійними переконаннями…Обмежувати людей в цьому безглуздо. Я є атеїстом – прихильником матеріалістичного світогляду. Казочками про непорочне зачаття мене не проведеш. Я довіряю науковим методам, знанню, яке ми маємо на даний момент. Вірити в якісь метафізичні абсолюти я відмовляюсь. Причому всі монотеїстичні релігії є репресивними за своєю суттю — і це для мене неприйнятно.
На мою думку, потрібна хороша освіта, щоб у людей навіть не виникала думка про релігію. Варто шукати відповіді не десь там на небесах, а тут на землі – в нашому житті. Це все питання освіти. На даний момент людство володіє вже таким рівнем знань, яке може цілком прекрасно пояснити світ, в якому ми живемо і потреби звертатись до релігії, вірувань чи міфології у нас вже немає.
Хто фінансує профспілку?
Самі. Членські внески усіх, хто може і скільки може. Все абсолютно добровільно: якщо хтось працює, то може здати більше, хто ні – може нічого не здавати. Ми пильнуємо свою незалежність, щоб не звертатись до грантових інституцій і до держструктур, хоча така можливість є.
Ти заперечуєш закиди в сторону лівого руху, що він існує завдяки міжнародним грантам?
– Так, я це заперечую. Для протестних рухів і громадських ініціатив важливо не попадати в залежність від фінансування «зі сторони», тому Але для для освітніх або мистецьких проектів без грантів не обійтись. В таких проектах не повинно бути релігійної принциповості, адже гроші не є чимось порочним і гріховним. Ми усі ними користуємось – і це вже велика поступка капіталізму.
Колись ти був прихильником правої ідеології, членом УНСО. Що стало причиною зміни твоїх ідеологічних переконань і переходу до лівого руху?
– Причина того, що я «зіпсувався», став манкуртом і «зрадником нації» – це те, що я багато читав, надто багато для того середовища. В той час, коли оточуючі люди обмежувались читанням «Самостійної України» Міхновського, «Націократії» Сціборського чи праць Бандери, я дивився на світ якось ширше. Мені цікавим був «Маніфест комуністичної партії», Троцький, проза Лімонова…
Але одне другому не суперечить. Можна бути правим і читати вище згадане…
– Так, але я читав і співвідносив. Я бачив, що те середовище, де я знаходжусь, воно доволі обмежене не тільки в плані літератури, але й в плані світогляду. Це мислення, якимись метафізичними категоріями, доволі вульгарними. Для них щось значить слово «українець», а мене це дивувало…Ну, що значить «українець»?
Це може бути людина, яка за етнічним походженням українець чи яка набула українського громадянства…
– Ні, вони надавали «українськості» значно глибшого сенсу, наче є якась така платонівська ідея і всі ми є земним, недосконалим проявом цієї ідеї. Більш того, мене вбивала некрофілія. Коли люди хизуються тим, що знають якісь традиції і намагаються робити свою поведінку і організовувати своє повсякденне життя з якимось канонами, бо так треба і так робили предки. Це все виглядало настільки штучно і несправжньо…
В кінці-кінців я пробував піддавати певні догмати націоналістичної ідеології і це вийшло доволі цікаво. Спершу я пробував подискутувати з людьми і зривав цим кожні збори. Доходило до крику, до хрипоти в голосі. Тепер я розумію, наскільки це було правильно і кайфово – в консервативному просторі з’явилась дискусія. Там, де немає дискусії – там болото, там сперть – Танатос. Коли є дискусія – тоді починається життя і рух. В цих палких дискусіях, в прочитанні філософських праць і спілкуванні із колишніми націоналістами, які теж еволюціонували і стали на той момент анархістами, кувався мій новий світогляд і впевненність.
Мені абсолютно чужа націоналістична ідеологія. Мені не хочеться вірити в абстракції, заради яких вбивали мільйони людей в різних країнах і у всі часи.
Хіба ліві не вбивали людей, хіба у вас немає також героїв?
– Ні, у нас немає героїв. Ми пробуємо раціонально і діалектично осмислити світ, з його суперечностями. Байдуже, хто там був позаду, головне – що ми маємо тепер. Історія лише дає нам уроки, дає розуміння об’єктивних процесів.
Як сприйняли ідеологічну зміну твої друзі з УНСО?
Я довго з ними дискутував, пробував внести якусь живу струю в цей унсовський труп. Згодом я зрозумів, що все дарма і відійшов десь на півроку. Але потім я побачив, що дискусії не були марними. Той колектив, в якому я був, повним складом вийшов з УНСО, і створив «Український авангард». Коли я повернувся, то побачив зовсім інших людей, які готові були експерементувати і епатувати в тому числі й себе, які можуть читати і критично мислити. Але найбільше мене здивувало, що в колективі зник авторитаризм. Ми лівішали з кожним днем, кожна наша художня акція була все більш і більш провокативною, а ми хотіли відхреститись від свого минулого. Це привело в шок праве середовище. Нас оголосили «зрадниками» і від колишніх своїх товаришів я не раз отримував у вуличних бійках. Незнаю, що вони хотіли цим довести…Можливо, цим примітивним насиллям вони хотіли на мене вплинути?
Згодом я побачив, що лівий рух зосереджений в гуртках інтелектуалів і серед вуличних антифа. Бракувало справді організованого руху. Тоді в нас з’явилась ідея створити студентську профспілку, зробити синдикат, який би стояв на революційних позиціях. І от в 2008 році ми почали робити «Пряму дію». Тоді нас було троє, сьогодні ж наша профспілка – це десятки активістів і сотні симпатизантів. Ми все більше набираємо обертів.
Розмовляв: Олександр Саліженко ,
спеціально для Molotoff.info