Як же цього досягнути? На це дає відповідь синдикалізм: потрібно будувати структури, здатні замістити сучасні, вже зараз. Звісно, навряд чи вийде змінити суспільство й впровадити ці нові структури на зміну старим безкровно — адже багато людей, особливо привілейовані зараз, будуть опиратися цьому. Але я думаю, що все-таки переважна більшість людей праці рано чи пізно усвідомлять, що суспільство треба міняти, і досягнуть цього.
Чому ти обрала “Пряму дію”? Що вплинуло на твоє рішення? Звідки ти дізналася про організацію? (наприклад, близькі друзі, які були членами). Що ви відстоюєте у своїй боротьбі? Який ваш “ідеальний порядок”?
Із самого початку я потрапила до ПД через нового друга, з яким потім якийсь час зустрічалася, та старого найкращого друга. Тобто так, я прийшла завдяки особистим зв’язкам. Однак більшість людей зараз приходять іншим шляхом: після участі в акціях, після регулярного читання нашого сайту, через “Вільну школу”. А особисті зв’язки якось докладаються вже тут:) Я свого часу якось одразу прийняла ідеологічну платформу ПД, після кількох “роздупляючих” розмов анархо-синдикалістська платформа здалася мені дуже логічною і несуперечливою (звісно, суперечності в ній десь мусять бути, як у будь-якій нехибній теорії, але я їх поки що не знайшла). Засновки про рівність людей, про те, що виробленого людьми насправді вистачало би на всіх, якби дехто не зловживав тощо я, мабуть, іще до того мала в голові десь у бекґраунді. Тобто в мене якоїсь ідеологічної ломки навіть не було. Але багато ПДшників спершу довго придивляються, сперечаються, перевіряють теорію практикою. Правильно роблять, зрештою. Переважно всі врешті визнають правильними синдикалістські принципи — адже ці принципи описують їхню повсякденну діяльність як активістів, цими принципами можна керуватися і чогось досягати.
Про наш ідеальний порядок складно сказати, він не дуже продуманий: ми вважаємо, що думати про цей ідеальний порядок люди мають всі разом, щоб він усіх влаштовував. Але в загальних рисах цей порядок такий, як я описала у відповіді на найперше Твоє питання: комуністичний, демократично (децентралізовано) планований, без держави та інших ієрархічних інституцій. Освіта ж, за яку ми боремося, має розвивати особистість, допомагати людям обирати найприємніший для них рід діяльності, давати вибір, ні до чого не змушувати.
Як ти можеш схарактеризувати своє оточення (рівень освіти, походження)? Які погляди вас об’єднують?
Моє коло спілкування — це переважно студенти, аспіранти й університетські викладачі. Також є журналісти, кілька інженерів і робітників. Донедавна мені, як “могилянському снобу”, було досить складно спілкуватися з людьми без вищої освіти чи іншими робітниками не інтелектуальної праці. Але так склалося, що за кілька років активізму я зрозуміла цих людей і з ними тепер поговорити іноді навіть цікавіше, ніж з усіма цими інтелектуалами навколо мене (хоча часом такі розмови і вибивають з колії). Крім того, серед студентів теж, звісно, далеко не всі соціологи чи програмісти. Дехто вчиться на мехматі, на ветеринарному тощо — майбутні робітники, які займатимуться чимось конкретним. Але в нас із цими товаришами так само багато спільного: нас об’єднує переконання, що тільки разом ми зможемо змінити суспільство так, що краще жити в ньому буде нам усім. Кожен докладає свої особливі вміння до цього.
Як ти ставишся до українського радянського минулого? Як ти можеш схарактеризувати сучасну українську дійність (Янукович, олігархи)?
У Радянському Союзі, звісно, не було ніякого комунізму. Адже потреби людей так само не задовольняли, люди самі нічого не вирішували, існували гроші, були привілейовані групи. Всі ці пункти суперечать поняттю «комуністичне суспільство». Мені складно схарактеризувати СРСР більш точно, бо я не знаю економічних тонкощів. На мою думку, так склалося тому, що радянські люди з самого початку прийняли хибне рішення і зберегли державу. Думали, що це тільки для початку, на перехідний період, але держава закріпилася, перерозподілила капітали, надала владні повноваження — і таким чином утворила новий панівний клас. Неможливо побудувати нове суспільство, користуючись старими інститутами — потрібно одразу міняти структури.
Що ж до сучасної української дійсності, то зараз у нас типовий неоліберальний капіталізм в його “другосвітньому” прояві. Олігархи — це звичайнісінькі власники корпорацій, і від американських капіталістів вони відрізняються лише тим, що можуть експлуатувати населення власної країни, і їм не обов’язково вивозити виробництво в Індонезію. Хоча це вони вже теж роблять, а західні капіталісти, навпаки, отримують можливість жорстко експлуатувати своїх збіднілих внаслідок кризи і скорочення соціальної держави співвітчизників. Так що Україна досить швидко влилася в світові тренди, і зовсім у нас не недорозвинена країна в цьому сенсі.
Як ти ставишся до молодіжних організацій правого спрямування, наприклад “Свободи”? Наскільки це рухи інтелектуальні?
Як показують тексти в інтернеті та дії правих молодих людей, “інтелектуального” в цих рухах мало: все зводиться до погроз і нападів, а тексти — просто набори ідеологічних штампів. Можна говорити про духовність і культуру нації і все таке, але для мене інтелектуальне — це критичне, а в правому дискурсі нема критичності, тобто настанови постійно звіряти свої погляди з явищами реального життя, перевіряти їх на практиці. Нема навіть настанови на логічну несуперечливість, якої, здавалося б, значно легше досягнути, ніж відповідності до життя. Нікого не хвилюють суперечності в поглядах правих.
Однак це не означає, що праві люди всі поголовно дурні чи агресивні. Багато хто, звісно, вже так зжився зі своєю роллю, що навряд чи вони колись стануть нашими товаришами. Але деякі ПДшники, наприклад, колись були правими. Багато чого (та чи не геть усе) в розвитку особистості залежить від середовища, тому насправді мало надії, що праві масово ставатимуть критичними чи лівими, але можуть бути випадки — якась випадкова розмова, фільм чи щось таке — яка у вдалий момент може щось змінити для людини і вона відчує солідарність, поставить під сумнів “само собою зрозуміле” тощо.
Опиши свою активістську діяльність. Чим ти ладна пожертвувати заради ідеї і свого руху?
Протягом двох з чимось років, поки була студенткою, діяльність у ПД була для мене повсякденням. Постійно збори, якісь листівки, виступи, плакати, інтерв’ю, аналізи законопроектів тощо. Просто спосіб життя. Зараз я не студентка — вирішила рік не вчитися і попрацювати — тому діяльність у ПД для мене дещо неактуальна, я вважаю, що було би не чесно, не будучи студенткою, вирішувати замість студентів їхні проблеми. Це мають робити вони самі. Однак зараз знову активізуюся: піднялася кампанія по законопроектах, результат якої може суттєво вплинути на моє життя, коли я вступлю на магістратуру наступного року. Хоч півроку і не займалася ПД, та без діяльності, яка бодай якось могла би зрушити статус кво, я вже не можу. Тепер я займаюся журналом «Спільне», допомагаю редагувати різні ліві видання, викладаю в лібертарному освітньому проекті «Вільна школа».
Щодо жертв. Над цим я останнім часом чомусь частенько задумуюся. Мабуть, коли навколо тебе кипить “революційна діяльність”, про таке думати нема часу. А от коли трапляється перерва, починає мучити сумління: у світі твориться якийсь жах, а я тут займаюся особистим життям чи інтелектуальними журналами, нікому не допомагаю і нічого толкового не роблю. Невже я не готова навіть відмовитися від улюбленої діяльності, щоб покращити суспільство? Криза мотивації — кожен активіст через це мусить пройти, хтось після цього губиться, хтось обґрунтовує щось для себе і діє далі. Я не знаю, чим я ладна пожертвувати, покажуть ситуації. Я взагалі переконана, що жертвувати люди нічим не мають. Людина має робити революцію для себе — тоді вона зробить її “якісно”.
Ти зможеш приймати адекватні рішення і втілювати їх, тільки якщо ти усвідомиш, що тобі справді потрібно: мені от, наприклад, потрібно, щоб усім людям жилося добре, щоб наді мною не нависав постійний ризик не заробити на їжу чи на квартиру наступного місяця, бути голодною, опинитися на дні; і щоб мене не мучило, що хтось заробляє собі на їжу і дах над головою не клацанням по клавіатурі, як я, а пітнінням у шахті чи на плантаціях. Нічого не має робитися «заради ідеї» взагалі.
Питання ставив Іван Гісем