Що їсти?
Що таке стипендія? – це частина витрат суспільства на амортизацію капіталу. Тобто, коли старі спеціалісти йдуть на пенсію, або їхні знання і навички застарівають, вже мають бути навчені (у відповідності до нового рівня науки, техніки і педагогіки) нові фахівці. Так само як на місце спрацьованих верстатів закуповують нові, так і суспільство через систему загальної, спеціальної і вищої освіти відтворює себе. Стипендія — це не зарплатня, і її функція полягає в тому, щоб забезпечити мінімальні біологічні і соціальні потреби індивіда і студента, тобто людини, що не просто існує, а навчається. За умов існування безкоштовних гуртожитків, бібліотек (достатньо вкомплектованих необхідною літературою), устаткування, транспорту і всього іншого, що потребує людина, яка навчаеться, стипендія зводиться до витрат на елементарні біологічні потреби. Законодавство закріплює мінімальну кількість грошей, необхідну аби їх вдовольнити. Це — прожитковий мінімум.
Навіщо і звідки беруться ці гроші? – гроші беруться з держбюджету, що наповнюється за рахунок податків з усіх громадян України, а зроблено це для того, аби дати можливість отримати фах представнику будь-якого прошарку населення (аби він тільки мав талант, зацікавлення і необхідний мінімум знань). Окрім оподаткування громадян, держава також відчужує продукт праці громадян на державних підприємствах і частину доходу приватних власників. Безоплатна освіта та її атрибути є в будь-якій державі, що має претензію називати себе соціальною, а саме такою є Україна. Але право на безоплатну освіту мають, насправді, не всі, а лише ті, хто складає на певний бал ЗНО (чим мають довести своє право стати саме цим фахівцем); інші – купують весь пакет послуг за допомогою контракту, хоч так само платять податки. Введення “платних послуг” у ВНЗ є спробою вдруге, а то і втретє, продати ті самі послуги. Це схоже на таку ситуацію, коли спочатку стягують гроші за вхід в їдальню, а потім за їжу. Окремо.
Крім того, введення платних послуг навіть у мінімальному переліку вводить додаткові фактори успішності (яку вимірюють оцінками) окрім таланту і працелюбності. Вони існують і так: це корупція у ВНЗ, кращі умови проживання, персональний комп’ютер, транспорт, відсутність потреби працювати тощо. Завжди більш заможний студент має переваги перед злиденним. Особливо це стосується нашої ситуації, коли стипендія менша за прожитковий мінімум та не враховує сплату за гуртожитки і проїзд. Тут немає навіть теоретичної можливості не працювати. Отже, коли стипендія прив’язується до оцінки, коли оцінки залежать від сумнівних критеріїв (найсумнівніший з яких – хабар), то загальна тенденція буде такою, що заможні студенти отримуватимуть стипендію, а злиденні — ні. Тобто порушується сама логіка і викривляється функція стипендії, про яку йшлося вище. Ось чому я стверджую, що освіта не може бути трішечки комерціоналізованою, як не може бути жінка трішечки вагітною.
З вуст голови Верховної ради Україні я почув таку ідею, що стипендія має бути заохоченням для студента і що індексація стипендій (система залежності стипендії від середнього балу) таабо позбавлення стипендії за одну трійку — то є дуже добре для української освіти і науки. На це я відповів, що, можливо, в межах певної логіки, він і має рацію, але навіть тоді нараховувати додаткові кошти треба до певного мінімуму, і цей мінімум не має бути нулем! Тут, як і з поліпшенням житлової ситуації в гуртожитках, одних заохочують за рахунок інших: ніхто не збирається підвищувати стипендіальний фонд і ніхто не розширює (хіба, в кращому разі, відновлює) площ гуртожитків. Просто в більшості забирають, аби “привілеювати” меншість. Кому важко — тим додають тягара, а з тих, хто справляється – знімають. “Того, хто падає — підштовхни”.
Критерієм “заохочення” є оцінка. Але що таке оцінка? – оцінка то є певний знак якості, фінальний результат і характеристика виробу, себто, фахівця. Якщо тримати це в голові, то абсурдність наявних систем оцінювання стає очевидною. Що перевіряти, суму знань чи вміння ними оперувати? Якби то навіть так! Але ж оцінюють зазвичай лише витрачений людиною час! А час — це гроші, або послуги. Еквівалентно. Чому, наприклад, пропущена лекція в одному регіональному медичному коштує або 20 рукописних сторінок (які ніхто не читає), або 50 гривень? В передових ВНЗ світу відвідання лекцій і запис на деякі курси є вільним, що стимулює викладачів перш за все покращувати програму і спосіб викладання так, аби зацікавити студента! В Україні така практика наразі діє в НаУКМА. І хіба це веде до погіршання якості навчання? – Та навпаки!
Кількість грошей в батьків студента є таким саме “значущім” фактором підготовки майбутнього спеціаліста, як колір волосся, або група крові. Але комерціалізація освіти, корупція, незабезпеченість мінімуму студентських потреб робить це визначальним фактором успішності, відсуває на другий план талант і цікавість. Хіба це раціонально?
Що вчити?
Наші навчальні програми настільки громіздкі, дурні і застарілі, що часто, аби скласти іспит (чесно, без хабаря і “допоміжних матеріалів”) з певного предмету, доводиться відвідувати платні факультативи. Часто, того самого викладача, що читає цей курс стаціонарно. Це так, для прикладу. Взагалі в основу, здається, покладено принцип “не так треба щоб робив, як треба, щоб мучився”. І завжди відповідальність за вади всієї системи несуть студенти і викладачі: студент-медик, наприклад, не може гарно вивчити анатомію, фармакологію тощо, якщо не буде “підзабивати” на культурологію, отримає трійку і втратить (всю або частково) стипендію, піде працювати вже не тільки на вихідних, а отже матиме ще менше часу на навчання і далі. Або викладач: він просто не може фізично перевірити за два дні реферати з потоку, і тому оцінює їх здебільшого на вагу, що перетворює реферат на порожню формальність, нікому не потрібну. Отака ось іноді виходить імітація навчання та торгівля дипломами. Такого не було і не могло б бути, якби студенти боролися не за бали та папірці, а за корисні знання, якби вони самі формували свій план і якби мали право не відвідувати “курси-для-галочки” та нудні й некорисні лекції. Тоді б такі курси і такі лекції зникли як явище.
Де жити?
Нещодавно в моєму університеті одна чиновник (не називатиму імені з етичних міркувань) апелювала до “солідарності і національної свідомості” магістрів, аби ті полишили гуртожитки, в які вселяли першокурсників. Перше питання до неї, звісно, про що і чим думала адміністрація, коли не забезпечила місць для нового набору? Друге питання полягає в тому, чому сама панянка чиновник не бере собі в квартиру двох-трьох першокурсників в сусідню кімнату? Чи вона недостатньо національно свідома, чи просто не розуміє, що метраж гуртожитку — це гроші платників податків, себто батьків тих студентів, яких вона закликає звільнити кімнати? Хіба не розуміє, що це тотожно заклику до звільнення, чи ущільнення в персональній квартирі, а вона виступає “совковим” управдомом Швондером?! Може, я занадто суворий до старшого покоління, адже наразі навіть не всі студенти усвідомлюють абсурдність такої і безлічі подібних ситуації.
Інші “перли” від апологетів влади.
Нам кажуть, що скорочення держзамовлення потрібно для того, аби менша кількість бюджетників була краще забезпечена. По-перше, ми не віримо, що ці гроші справді підуть на потреби студенства, що їх не доведеться вибивати з цього і наступних урядів громадськими акціями. По-друге, за умов розквіту корупції при вступі на глобальному і локальному рівнях, бюджетні місця просто будуть купуватися більш заможними абітурієнтами.
Держчиновник каже, що введення платних послуг є вирішенням проблем з корупцією. Але хіба наявність офіційної смертної кари робить неможливим вбивство? Чому б тоді не санкціонувати на державному рівні і не поповнювати державний бюджет за рахунок продажу героїну та проституції? Хоча. Певна логіка в цьому твердженні є. Держава дивиться на корупцію, як на гроші, що йдуть не до бюджету, як на потенційні статки, і проблему бачить лише в тому, що це не вона отримує ці гроші. Одже введення платних послуг справді вирішує цю проблему. Але не для студента. Ба більше! – за його рахунок.
Схема така: держава стягує податки; економить на зарплатні викладачам, чим робить корупцію неуникненною; “бореться” з корупцією шляхом запроваждення офіційного аналогу корупції; вдруге і втретє продає ті самі послуги, змушує студентський гаманець віддуватися за власну недолугу політику економії на зарплатні викладача. Студент платить податки (батьки, він сам зараз, або в майбутньому); платить за навчання (якщо це контрактник), дає хабарі (оплачує факультатив і т.д.), тобто, віддає викладачу те, чого не додала держава; платить за “послуги”, за які вже заплатив… Розумієте? Залишається тільки підійти до дзеркала і сказати собі “ссишишь, Вася, попригай!”, аби картина цинічного “розводу на бабло” стала очевиднішою.
Нам кажуть, що платне навчання і “додаткові послуги” роблять університет більш автономним від держави, “як на заході”. Їх не хвилює те, що в Європі є можливість формувати персональний навчальний план і впродовж ненормованого періоду суміщати роботу та навчання, вищу соціальну захищеність, менші податки і більші податки громадян, а також розвинену систему фондів, грантів, іменних стипендій тощо. Але це не просто незнання, це — відкрите блюзнірство, адже наказ №949 закріплює такий порядок, що статки від студенських платежів перераховуються не на рахунок університету, а в держбюджет. Яка тут тоді фінансова незалежність? Що змінюється? Але навіть якби ці гроші йшли на рахунок вишу, то відсутність звітності і прозорості у прийнятті рішень і у витрачанні коштів зробила б ці гроші власністю двох-трьох чиновників, і аж ніяк не академічної громади.
Стверджується, що не може бути гарного фахівця зі студента, що паралельно до навчання ще й працює. Якщо навіть воно й так, то це є претензія до малих стипендій, на які неможливо проіснувати. Виходить, що освіта не є в Україні правом кожного, а лише тих, чиї статки досягають певного мінімуму без потреби працювати. Але навіть такому “поганому” фахівцеві-трієчнику держава вручає диплом, просто позбавляє стипендії. Отже, “відмазка не канає”. З іншого боку, хіба підробіток за фахом шкодить майбутньому спеціалісту? Хіба то не є необхідна і корисна виробнича практика, можливість застосувати на практиці теоретичні знання?
Підсумок.
Отже, вимоги студентів є послідовними і логічними, раціональними, в той час як поведінка представників влади є ірраціональною навіть в межах декларованих на державному рівні принципів. Залишається лише припустити, що окрім задекларованої логіки, існує інша, яка не має на меті продукування освідчених громадян.
Студентські вимоги називають демагогічними. Проте я стверджую, що демагогічною є спроба втекти від предметних розмов щодо цих вимог, а саме це робить влада і провокатори, коли зводять феномен студентських протестів до діяльності опозиції, грантоїдів або до небажання студентів ходити на пари. Їм вигідно так казати, аби тільки не йшлося про катастрофічний стан в системі освіти, в гуманітарній та соціальній сферах. Аби тільки без конкретики, аби без аналізу. Їм навіть зручно так думати, бо дуже важко уявити освітчену молодь, що йде на мітинги не за гроші опозиції, а за власні права, не під партійними прапорами, а під намальованими на перервах плакатами, не під портретами й іконами “вождів”, а з позитивною програмою. Для них це має виглядати дуже незрозуміло і страшно.
Автор:
тов. Похман