Вона мала чи то необережність сказати щось про корупційні схеми, чи то просто опинилась під «незаперечними» підозрами. Словом, попала в немилість до комендантки. Вона ж її, найперша, і розстрілювала. Робила це довго і майстерно, словесні кулі натхненно решетили моральний труп дівчини і розприскувати її заплямовану честь по всьому похмурому і німому натовпу, зібраному тут за підписами про обов’язкову присутність. Від всього цього, а також від усвідомлення набагато приємніших альтернатив проведення вечірнього часу, натовп ставав ще похмурішим, ще німішим і, щонайгірше для розстрілюваної, зовсім зловісним. Ні, він не рвав і не метав як коменданта гуртожитку, але вперто мовчав, вимовчував і витискав дівчину зі своїх рядів, цю злісну порушницю, моралізуюча розправа якої «прогресивними» силами адміністративного активу тим часом вершилась.
Її ж, мовляв, цю бідну студентку, за знайомством (!) поселили в двійку. Але вона там з кимсь чомусь не зжилась, словом, щось там в них пішло не так. Тому переселяли знову, звичайно, вже в четвірку. Однак ця невдячна, замість того, щоб низько вклонитися комендантці і подякувати за таку милість, буцімто, почала розповсюджувати (о, боже!) наклеп. Наклеп про те, що в нашому гуртожитку щось нечисто із поселенням у двійки. Але ж всі ви тут із двійок поселені чисто, чи ні? Мовчання. Хіба хтось може мені щось закинути?
Може. Ще й як може. Так і хочеться спитати про поселення по знайомству, яке вона згадувала на початку моралізаторського спічу. Спитати, чому просто не оприлюднити всі списки «заслуг» заселених в двійки. Але мовчу. В кінці засідання нам пообіцяли дати новий стіл, взамін геть роздовбаного старого. Скажу – і стола не буде. Доводиться мовчати.
Врешті, дівчина не витримує. І просто непритомніє (насправді чи вдавано). Але «show must go on». Дівчину підіймають. Пару ляпасів по щоці – вона знову притомна. Саджають на стілець, дають трішки води і все продовжується знову. Під кінець, коли емоційний і фактуальний багаж аргументації вичерпано, комендантка трішки вспокоюється і дає очікувану засторогу – щоб я більше нічого такого не чула, бо наклепів не потерплю. Що ж урок засвоєно, матеріал опрацьовано, домашнє завдання отримано – можна йти додому. Натовп полегшено зітхає і розбрідається по кімнатах, залишається лише дівчина сам-на-сам із коменданткою та студактивом, але всім байдуже, що буде з нею далі… Розстріл відбувся.
***
А зараз просто болить душа. Болить вона за дівчину, яку так дико ганьбили. Робила вона наклеп чи ні, ніхто не має право так шельмувати людину, видаючи ще й при цьому сумнівні аргументи, котрі тримаються купи лише тому, що всі бояться щось сказати всупереч.
Ще душа болить за себе і той мовчазний натовп, частиною якого я був. Власне, хочеться просто себе ненавидіти, ненавидіти за свою ж слабкодухість. Трохи загальмувавши, трохи затупивши, а здебільшого просто злякавшись, я обрав новий стіл… і промовчав, коли мав, дуже мав, що сказати.
Врешті, душа болить за наш гуртожиток. Визнаний найкращим за якимсь державним конкурсом (навіть, отримав від фонду підтримки цієї «найкращості» новий телевізор і пральну машинку), він залишився таким самим гнилим, як і сотні інших київських гуртожитків, у яких він виграв. Але ж усім відомо, що в нас в університеті перш за все цінують рейтинг і позірний лиск. Отже, таким коменданткам – честь і хвала, а таким студенткам – місце на подібних розстрілах, хоча ще невідомо чи залишать їм ще місце взагалі…
Тому щоб щось змінити в цій злиденній ситуації, давайте, хоча би, просто не мовчати, а розповідати, розповідати і розповідати. Це саме те, що і боїться «лискова» адміністрація, адже так вона може упасти зі всіх своїх рейтингів і опинитись у багні, там, де їй власне і місце. Допоки ж ми залишаємось німим натовпом, яким активно послуговуються для вирішення тактичних завдань залякування незгідних та оттакого морального терору.
Автор: Тарас Саламанюк
Джерело: imerog.blogspot.com