Статус національного вищі навчальні заклади почали отримувати ще від початку 1990-х рр. Першими були КНУ ім. Шевченка та Могилянка, яким такий статус надав Леонід Кравчук у 1994 році. Того ж року такий статус отримав Національний університет біоресурсів і природокористування, але не від Президента, а постановою Верховної Ради. Водночас з’явились такі собі самопроголошені національні ВНЗ. Тож через деякий час на Банковій вирішили впорядкувати справи та розробили Положення про національний заклад, , де так сяк окреслили механізми та підстави для отримання статусу та самих переваг, що він надає. До речі, під положенням стоїть підпис тодішнього голови Адміністрації Кучми – нинішнього міністра Табачника.
За задумом, національними можуть стати дійсно потужні виші, що мають міжнародне визнання, наявність фахівців світового рівня, участь у найважливіших державних програмах в гуманітарній сфері, а головне – мають перспективи подальшого розвитку. Зі статусом національного вищі навчальні заклади отримували дві основні переваги: фінансування за окремими урядовими нормативами та можливість установлювати підвищені посадові оклади. До цих окладів ми ще повернемось пізніше.
У теорії усе красиво – аби не розпорошувати ресурсів, потрібно виокремити декілька справді вартісних ВНЗ, а головне таких, що мають перспективи для потужного стрибка, якщо їм надати належне фінансування. Передбачили, що статус національного можуть отримати максимум три заклади в одній галузевій групі. Роком пізніше склали перелік цих груп , спочатку їх було 13, а згодом кількість збільшили до 17 груп вищих навчальних закладів, яким може надаватися статус національного. Отже, не складно підрахувати, що максимально може бути 51 національний ВНЗ. Однак роки йшли, університети відкривались як гриби після дощу, усі прагнули стати національним, а тут ще й нестабільна політична ситуація, за якої кожна влада намагається пороздавати статусів щедро, тож зараз, за офіційною інформацією МОНмолодьспорт, в Україні діє 117 національних вишів.
Найбільш рясно надав національних статусів Леонід Кучма – на його дві каденції перепадає 79 вищих навчальних закладів. Віктор Ющенко ощасливив 26 університетів, а Віктор Янукович за свої три роки встиг надати 9 таких статусів. Показовою є активізація конвеєру у рік виборів. Так, 10 із загалом 19 статусів, розданих за першої каденції Кучми, припадає на 1999 рік, коли відбулись вибори Президента. Менш показова ситуація була під час виборів 2004 року, на цей рік перепадає чверть усіх розданих статусів за другу каденцію Кучми. Не відставав від свого попередника і Ющенко – 11 із 15 статусів були роздані у 2009/2010 році.
Аби показати детальніше процес роздачі статусів національного у виборчий рік – продемонструємо поділ за містами, де знаходились ощасливлені у 1999 році університети. У другому турі президентських виборів кожне з цих міст, окрім Сімферополя, віддало більшість голосів (інколи значну) саме за Кучму.
Якщо подивитись на регіональний розподіл статусів загалом, теж розкриються певні вподобання президентів – чи-то електоральні, чи-то якісь інші. З огляду на значну концентрацію ВНЗ у столиці, виокремимо Київ в окрему графу. Тож за першої каденції Кучми більше половини статусів попрямувало до Києва. Це зрештою і не дивно, адже першими, хто почав отримувати їх були саме провідні столичні виші, конкурувати з якими регіональним ВНЗ у 1990-х було ще важче, ніж зараз. Друге місце посідають університети зі Сходу – три статуси попрямували до Харкова та два до Дніпропетровська. За другої каденції Схід України яскраво вийшов уперед – там були роздані 20 статусів національного ВНЗ, далі йшли Південь (12), Захід (11) та Київ (9). У свою чергу Ющенко більше тішив західноукраїнські університети (10), трохи менше ВНЗ з Центральної України (7).
У наведену статистику не потрапило нинішнє трирічне правління Януковича, аби порівнювати лише повні каденції. Однак окремо можемо зазначати, що поки що усі університети, які отримали від нього статус національного розташовані або ж на Сході, або ж на Півдні України.
На регіональний розподіл варто накласти поділ за групами – на початку ми згадували, що у кожній групі може бути максимум три ВНЗ зі статусом національного. Однак схоже президенти забули про це обмеження. Найбільші перевищення маємо серед технічних (15) та класичних університетів (22), а також сільськогосподарських і технологічних – по 10.
Кожен президент мав свої прерогативи відповідно до специфіки університету, також чималу вагу становить розташування закладу. Наприклад, Кучмі милішими були технічні, транспортні, технологічні та класичні ВНЗ, натомість Ющенко вподобав сферу охорони здоров’я, сільського господарства, та педагогіки. Зрештою такий розподіл певною мірою накладається і на регіональне розташування самих університетів.
Подвійна ставка викладача національного ВНЗ
На початку ми обіцяли, що повернемось до питання права національних університетів підвищувати посадові оклади своїх викладачів. Однак не все так склалось, як гадалось. Пам’ятаєте, згадане вище положення з’явилось у 1995 році, а невдовзі вдарила криза. Тож знадобилось 6 років, щоб врегулювати право на підвищення окладів і аж у 2001 році за прем’єрства Кінаха уряд видав постанову , де ректорам надавалось право удвічі підвищувати посадові оклади викладачів та професорів національних університетів.
Однак 2005 року разом із змінами до Єдиної тарифної сітки для оплати праці бюджетників згадану постанову було скасовано , а замість цього встановили, що працівникам національних ВНЗ може зберігатись додатковий коефіцієнт підвищення посадових окладів, що застосовувався до цього. Таким чином доплата зберігалась за всіма національними вишами, які її впровадили до 2005 року, ті, хто не встиг, або ж отримав статус національного вже після 2005 року опинились поза дією нової норми. Ця ситуація триває і по сьогоднішній день. Рахункова палата вже не раз звертала увагу влади на таку невнормовану ситуацію з відповідними розрахунками. Цитуємо з чергової відозви за 2008 рік:
«За результатами аналізу встановлено, що на сьогодні відсутня будь-яка система при визначенні умов оплати праці працівників бюджетних закладів (установ), яким Указами Президента України надано статус національних, що не забезпечує досягнення мети запровадження ЄТС в частині встановлення оптимальних міжпосадових та міжгалузевих співвідношень в оплаті праці».
Написане вище частково проливає світло на питання, чому зарплата викладачів одного університету може бути меншою за платню їх колег з іншого, навіть за умови, що обидва ВНЗ мають статус національного.
Цей огляд має на меті продемонструвати, як за умов відсутності адекватної системи моніторингу та оцінювання вищих навчальних закладів політика може дискредитувати здавалося б прогресивну ідею. Перш ніж запроваджувати елітні статуси, потрібно напрацювати ефективну схему, за якою б можна було їх присуджувати та, що можливо головніше, забирати. Інакше, нас очікує безкінечна кількість національних, дослідницьких, провідних, світових чи бозна-яких інших девальвованих статусів.
Автор: Єгор Стадний.
Джерело: http://osvita.ua