Справа в тому, що подібний дискурс фактично нівелює можливість вигідної студентам позиції. Позиція ж студентства (як досить великого класу зі своїми інтересами) не заключається у виборі „про російського” чи „про українського” міністра. Вона взагалі не заключається в персоналіях хай то Вакарчука чи Табачника.
Проблеми нашої освіти системні. Студентство як соціальна група не є суб’єктом, тобто не відстоює Свій інтерес – ось проблема, яку треба вирішувати. Ми фактично не впливаємо ні на що в цій країні, в той час як чиновник та ректор мають майже абсолютну владу над нами. Скільки буде коштувати навчання, чи будуть платити стипендію, що саме та як ви будете вивчати – це все вирішується чиновниками.
Боротьба за „правильного” міністра – це не наша боротьба. Ми маємо формулювати свою позицію. Вона має заключатися у відстоюванні своїх прав, у розширенні реального студентського самоврядування, реальних студентських свобод:
– Освіта має бути доступною для всіх. Фактичний та формальний майновий ценз мають бути подолані.
– Підвищення стипендій має бути прив’язане до підвищення прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати.
– Проживання в гуртожитках має залишатися правом, а не послугою.
– Механізм вступної кампанії має формуватися на основі поглядів абітурієнтів та батьків.
– Система викладання та оцінювання має формуватися самим викладачами та студентами
Ось лише деякі з питань, якими ми всі маємо займатися. Граючи ж на руку політиканам – ми захищаємо їх інтереси. Дивіденди в такому разі збере чиновник, адже все залишиться на своїх місцях. Його владі над нами нічого не загрожуватиме.