Надмірна заполітизованість сюжету. Підручники з історії України подають інформацію з традиційним радянським акцентом на політичній історії, у центр подієвої канви ставиться державність. Це витісняє на маргінес інформацію про суспільні відносини, культурні процеси та розвиток ідей.
До прикладу, як можна говорити про ідеологічні зміни часів відлиги чи 1960-70-х років, якщо у підручниках відсутній опис реакцій суспільства на нові витки пропаганди. Очевидно, що суспільство не складається з самих шістдесятників чи дисидентів. Де студентство, молодь, робітники, ті ж партійці? Немає інформації про різні форми пасивного опору, про поняття блату та спекуляцію, про партійні та комсомольські структури як засоби для кар’єрного росту, про залізну завісу та моду на іноземні товари та про багато інших суспільних процесів. Усе це не просто відсутнє, усе це підміняється суцільною політичною історією і часто викривлює картину історичного процесу.
Етноцентризм , який робить акцент на патріотизмі, повазі до національної історії, культури, мови, традицій, однак здебільшого перешкоджає розумінню світу як багатоманітного і не розвиває етнічну та релігійну толерантність. Наприклад, 9 клас, де у центрі уваги та сама політична історія. Текст повністю присвячений розвитку «національного руху», що «визволяв» українців. Натомість розвиток та існування багатоетнічного суспільства ХІХ ст. просто нівелюється. Неукраїнські або ненаціоналістичні рухи (наприклад, польський, єврейський, кримсько-татарський, російський, москвофільський) якщо подані, то виключно як перешкода українському націоналістичному рухові. Такий етноцентризм за умов нескладних політичних маніпуляцій легко переростає у ксенофобію.
Брак олюднення. У підручниках здебільшого йдеться про «маси». Понад 20 років тому йшлося про трудові маси та класи, тепер – про народні маси та націю. Простіше кажучи, учням важко ідентифікувати себе в історичному процесі. Текст, акцентуючи увагу на державотворчих процесах від «імперської» Русі до сучасної України, не стільки розповідає про місце людини (зокрема і самих учнів) у історичному процесі, про багатогранний хід історії чи власне про ази історіописання, скільки зосереджується на легітимізації української державності на певний теренах. Підручникам вкрай бракує олюднення сюжету.
Згадане – це лише деякі вади підручника з історії України, які повністю ігноруються медіа та багатьма коментаторами. Не меншими проблемами є анахронічність, засилля дат та фактажу, неадекватна термінологія, панування мартирології. Все це стосується переважно змісту, водночас не кращу ситуацію маємо з самою формою подачі інформації у підручниках. Детальний аналіз підручників можна [color=red]знайти на сайті Центру дослідження суспільства.
Аби підручник з історії України дійсно був ефективним у громадянській освіті, потрібно докорінно змінити принципи його написання:
1. Зсунути акцент з політичної історії та врівноважити виклад предмету соціальною історією, історією ідей, історією повсякдення та побуту.
2. До безособистісного відображення історичних процесів додати яскраві приклади вчинків та рішень конкретних людей, особливо у так званих доленосних моментах. Зосередити увагу на багатогранності сплетіння різних інтересів та мотивацій окремих індивідів та суспільних груп.
3. Позбавити підручник етнічної, релігійної гомогенності. Це передбачає більшу увагу до локальних історій, які не писались би за матрицею національної історії, а могли б пояснити регіональні відмінності, в тому числі і у сьогоднішній Україні.
4. Врешті решт, модель виборювання та гонитви за українською державністю має якщо не поступитись місцем, то хоча б врівноважитись змалюванням самоврядних та громадських практик, які дуже часто суперечили тій чи іншій державній політиці на теренах сучасної України. Такий підхід дозволив би переосмислити поширене уявлення про те, що громадянське суспільство формується згори.
Автор: Єгор Стадний.
Джерело: http://cedos.org.ua