Вченим можеш ти не бути, та кандидатом стати мусиш

Таке відбувається і з законами про вищу освіту, внесеними на обговорення в парламенті. Він покликаний регулювати підготовку й атестацію наукових кадрів. Будь-які зміни на державному рівні мають бути виправдані, а люди, котрих вони торкнуться, — підготовлені. Це повною мірою стосується підготовки наукових кадрів. Критикуючи нинішню систему, багато хто апелює до досвіду країн Заходу, анітрохи не намагаючись у цьому досвіді розібратися. На жаль, чимало наших науковців та викладачів вузів не мають власного досвіду отримання наукового ступеня на Заході, і саме тому багато їх — носії думки про те, що «в них усе краще».

Так сталося, що автору цих рядків довелося брати участь у захисті дисертацій в різних країнах світу — у США, Франції, Туреччині, Голландії, Польщі — чи то як членові «журі», запрошеному «рев’юеру», чи просто як спостерігачеві. У двох випадках (у Туреччині та Франції) я був і науковим керівником дисертантів. У різних країнах Європи, а також у США й на Тайвані читав лекційні курси для аспірантів. А мій вітчизняний досвід — це захист власної кандидатської дисертації (у 70-х роках), захист докторської (у 80-х роках), захисти моїх учнів та участь у роботі вчених рад того часу і в більш пізній час. Отже, стверджую: у них не краще й не гірше, а суттєво інакше. І не просто інакше, а по-різному в різних країнах і навіть у різних університетах однієї країни.

Враження тут дуже цікаві. В Амстердамі церемонія захисту, мабуть, не змінилася з часів середньовіччя. Члени журі, вдягнені в особливі мантії, чинно виходять на сцену і сідають півколом. Дисертант (у фраку) зачитує свої тези, не демонструючи жодних ілюстрацій. Поруч із ним стоїть асистент (також у фраку), щоб церемоніально перегортати сторінки його тез (це той, хто стоїть у черзі на наступний захист). Далі йде академічна дискусія, як я зрозумів — більше на загальні філософські теми. Після цього журі церемоніально полишає зал, щоб знову з’явитися у повному складі й оголосити свій вердикт. Натомість у США дисертант може бути у футболці й шортах. Захист розпочинається з його публічного виступу, як на звичайному семінарі. Далі його запрошують на закрите «інтерв’ю» з членами журі, що складається з п’яти-шести професорів. Вони ставлять будь-які питання, «зондуючи» здатність дисертанта аналізувати отримані результати й загальну ерудицію. Потім просять його вийти і приймають рішення консенсусом. Чи є тут щось спільне, крім бенкету, що традиційно відбувається в усіх випадках?

Мабуть, є. В обох випадках віддзеркалюється той факт, що одержання PhD — передусім елемент освіти. Науковий процес тут вторинний, і це створює відповідну дистанцію між тими, хто такі освітні послуги надає, і тими, хто їх одержує. Адже в основі захисту тут не наукова дискусія, а інтерв’ю. Далі, оцінювання результатів дисертації відбувається в закритому режимі вузьким колом осіб. З одного боку, це добре, адже менше людей відривається на час атестації від основної діяльності. З іншого — інші вчені не мають навіть формальної можливості втрутитися в обговорення та прийняття рішення. Проте самі дисертації цілком доступні, і після захисту їх можна знайти у відкритому доступі через Інтернет.

Наша система атестації створювалась і вдосконалювалась у часи тоталітарної системи, коли наукова робота в математиці і природничих науках була чи не єдиною можливістю самореалізації особистості без потужної ідеологічної «череподавилки». Тому вона й увібрала в себе найбільш демократичні засади. А уніфікація процедури потребувала бодай формального їх поширення й на інші науки. (Я говоритиму лише про кандидатські дисертації. Щодо докторських, то вони потребують спеціального розгляду.) Отож, захист у нас відбувається на засіданнях спеціалізованої вченої ради, тобто значно ширшого кола учених, дібраних за професійною ознакою, часом — з різних університетів і навіть із різних міст. Забезпечуються формальні умови для максимальної відкритості всієї процедури захисту. У принципі, кожна людина з вулиці може прийти і виступити на захисті, дізнавшись про нього з публікації в спеціальному бюлетені та з авторефератів, що розсилаються по бібліотеках. Але… всі ці люди, включно із членами ради, що приймають рішення таємним голосуванням (знову максимальна демократичність процедури), дисертації не читали. Вони орієнтуються на виступ дисертанта, його вміння вести дискусію та на її оцінку офіційними опонентами, які дисертацію читали. Таким чином, акцент в оцінці зміщується до оцінки самого дисертанта, його ерудиції та вміння вести дискусію.

Надзвичайно важливою тут має бути роль офіційних опонентів. У цій системі вони покликані стати модераторами такої дискусії, яка б максимально розкрила здібності дисертанта і його здатність до наукової творчості. Тому дуже прикро, що часто до своєї ролі у спектаклі захисту не готові саме опоненти. Якщо їм не під силу високий рівень дискусії, якщо вони здатні лише аналізувати структуру роботи за її розділами та підрозділами, вишукувати дрібні помилки, повторювати висновки, — то чого можна чекати від дисертанта?

А ось для чого пишуться, а потім зачитуються відгуки на автореферат, а саме ті, що не містять зауважень? Якщо вчена рада прийняла роботу до захисту, а опоненти погодилися виступити в цій ролі, — то позитивна оцінка вже є. Потрібна лише критична оцінка і така, яка б могла викликати дискусію й допомогла б членам ради у прийнятті рішення. І ось, за моїми спостереженнями, чим слабша робота, тим більше схвальних відгуків на автореферат збирає дисертант спільно зі своїм керівником. Загальна дискусія також передбачена регламентом процедури захисту. Проте що інколи спостерігаємо реально? Виступають запрошені друзі наукового керівника, часом — дуже емоційно і дуже схвально, ледве стримуючи слину від передчуття чудового бенкету. Але, мабуть, і їм варто було б попрацювати творчо, взявши на себе оцінку не лише дисертанта, а й наукового напряму, обраного керівником.

Від чого залежить якість дисертаційної роботи? Звісно, від ідей керівника та від здібностей і працьовитості дисертанта. Від матеріальних і інформаційних ресурсів забезпечення його роботи. А ще — від громадського контролю за цією якістю. У західній системі все дуже просто. Аспірантська робота виконується на кошти наукового гранту, отриманого її керівником. А цей грант учений має вибороти в конкурентній боротьбі в інстанціях, не залежних від його безпосереднього керівництва, показуючи конкурентну здатність запропонованого проекту на світовому рівні. Тож тема роботи не може бути неактуальною. А в нашій системі аспірантські місця розподіляються по відомчій вертикалі, і елементу конкурентності в наукових ідеях тут може й не бути. Тому не дивно, що в основі кандидатських робіт ми часто бачимо застарілі ідеї та методи. На етапі виконання робіт існує лише відомчий контроль, а громадський може бути задіяний лише на етапі захисту. Після захисту таким ученим буває важко влитися в сучасний науковий процес. А ось що стосується PhD — на етапі захисту контроль за якістю дисертацій практично неможливий, а може — й не потрібний. Адже у відкритому доступі з’являється і дисертація, і пов’язані з нею публікації. Кожен може дати їм оцінку.

Як же реально спрацьовують дипломи кандидата наук і PhD? У цьому є одна дуже важлива різниця. Де б не був одержаний диплом PhD, він визнається в усіх країнах світу. Крім нашої: в нас вимагається нострифікація цих дипломів (підтвердження шляхом бюрократичної процедури). Не зрозуміло, навіщо сьогодні демонструвати неповагу до іноземних інституцій та створювати додаткові перешкоди для повернення додому українських вчених, котрі отримали PhD на Заході. Формальний перехід до системи PhD, якщо він відбудеться, має зняти цю проблему.

Хай у мене кине камінь той, кому потрібна була нострифікація диплома кандидата чи доктора наук для роботи в західній лабораторії. Я ніколи не чув про такі випадки. Завжди, у кожному разі — в природничих науках, кандидатський диплом вважається таким, що відповідає PhD. Відбір потенційних кандидатів на вакантну посаду в науці чи в системі вищої освіти там був і є, проходить він шляхом діалогу з роботодавцем, оцінки публікацій, виступу на семінарі і, врешті, шляхом конкурсного відбору. Звісно, рейтинг університету, який видав диплом, чи ім’я керівника з дисертації також важать, і це спонукає університети боротися за рівень своїх дипломів. Але сьогодні, в умовах тотальної інформатизації, коли за два-три кліки по клавішах комп’ютера можна знайти всі публікації кандидата на посаду, його особистий доробок стає дедалі вагомішим для прийняття всіх рішень щодо нього.

З урахуванням цих нових обставин спробуймо відповісти на запитання, чи обов’язково потрібно писати кандидатські або PhD дисертації, а коли так — то якими вони мають бути. Припустімо, що основні результати надруковані в широко доступних статтях. Цього досить чи ні? Виявляється, ні. Співавторами багатьох наукових праць є цілі колективи науковців, і визначити особистий внесок автора дуже важко. Крім того, написання дисертації є тестом на вміння автора оформляти й аналізувати результати. Автор може висловлювати свої думки та спостереження, що важко зробити у стислих рамках публікації.

Та повернімося до наших реалій. Вітчизняних журналів, які можуть забезпечити рецензування статей на світовому рівні, дуже мало. Публікації за кордоном — часом незвичні не лише для дисертантів, а й для їх керівників. Спостерігаються і тут зрушення, але повільні. Так, у львівському Інституті біології клітини НАНУ стали приймати до захисту лише такі кандидатські, де науковці мають авторство у двох закордонних публікаціях. Близькість до кордонів Євросоюзу таки дається взнаки. Але це виняток, часто ж публікації бувають у нерецензованих збірниках робіт, що видаються мізерним накладом на кошти авторів. Вони практично недоступні світовому загалу вчених. Але ж дисертація (якщо успішна!) захищається один раз. Рано чи пізно критерії щодо рівня кандидатських і PhD зрівняються, а такий вчений усе своє подальше життя нестиме тавро неповноцінності.

Виходячи з цього, абсолютно недопустимим є захист за «закритими» темами, незалежно від того, чим він мотивований. Зрозуміло, в наш час може виконуватися багато досліджень на державні замовлення, і отримана інформація, безперечно, потребує захисту. Додаймо до цього приватні замовлення, що часто вимагають додержання комерційної таємниці. Це так. Але навчати дисертантів на виконанні таких робіт не можна. Та й закритий захист кандидатської ніколи не зрівняється із захистом PhD. На власні очі бачив багато тяжких і навіть трагічних випадків, що траплялися з радянськими «невиїзними» вченими, які в 90-х роках масово емігрували до США. Ті з них, котрі мали солідні публікації, легко знаходили роботу. А ось «закриті» стояли перед вибором — або знову йти вчитися в аспірантуру, або все подальше життя працювати на рівні технічного персоналу. Я знав навіть одного колегу з професорським дипломом, котрий протягом багатьох років так і не зміг ніде влаштуватися і жив на соціальну допомогу. Тож найстрашніше, що найбільше псує нашу систему підготовки кадрів, — захист дисертацій за закритими темами.

Чи може бути дисертація науковою працею? Інакше кажучи, чи може вона бути потрібною не лише дисертанту, а й іншим науковцям, і не лише для одноразової оцінки його доробку, а й як джерело інформації? У системі PhD, де захист вважався екзаменом про закінчення аспірантури, донедавна таких запитань не виникало. Але останнім часом, коли стало дуже просто знайти потрібну дисертацію в Інтернеті, з’ясувалося, що вона може знадобитися і як джерело інформації. Аби переконатися в цьому, досить увійти в Google Академія, набрати «PhD thesis» і отримати 1 млн. 900 тис. результатів! Це переважно результати цитування. Наші ж кандидатські більшою мірою, ніж PhD, є науковими працями, але чи ви їх знайдете у відкритому доступі в Інтернеті? У нашій країні був ВАК, тепер є відповідний підрозділ у Міносвіти, це дає великі переваги у створенні загальнонаціональної електронної бази дисертацій із відкритим доступом, але такої бази немає. А що є? У Києві в районі площі Толстого вам можуть запропонувати купити дисертацію. Звісно, її не напишуть для вас, її поцуплять із архіву ВАКу. Але уявімо, що така база існує, — то хто тоді купуватиме те, що можна отримати просто і безплатно? Хто наважиться на плагіат, якщо пошук відповідності електронних документів займає в Інтернеті кілька секунд? Єдина можливість перемогти плагіат — зробити легко доступними всі першоджерела, з яких можуть «здиратися» наукові результати. Якщо ми хочемо мати повноцінні PhD, то потрібно рухатись і в цьому напрямі.

Науковий світ не завмер на місці. З’явилися технічні можливості для електронного доступу не лише до дисертацій, а й до всіх коментарів до них. І тут наша система захисту дисертацій може виявитися попереду PhD. Якщо дисертація з’являється в Інтернеті за місяць до захисту і всі вагомі коментарі до неї зачитуються на захисті прямо з екрана комп’ютера, то це, мабуть, і буде вершиною демократичної процедури в сучасних умовах. Зникне необхідність у друкуванні автореферату, в різних бюрократичних процедурах.

Наука стала масовою професією, в багатьох її галузях працюють великими колективами. А це значною мірою позначається на творчому характері наукової роботи. Вчених потрібно готувати індивідуально, що є величезною проблемою у підготовці наукових кадрів в усьому світі. Суто схематично тут можна порівняти процедуру «у них» і «в нас». У системі PhD навчання в аспірантурі — продовження вузівської освіти. Аспірантам читаються лекції, у них приймаються екзамени. Як правило, це відбувається в перший рік навчання, щоб потім їх зосередити на науковому проекті. Аби заохотити слухачів, лекційні курси не повторюють вузівських, мають синтетичний характер, спрямовані на нові наукові напрями. Для їх читання інколи запрошують відомих учених з інших університетів, з-за кордону. Доводилося читати такі лекції й мені. Як правило, це невелика група слухачів, із якими можна вести діалог. Вони до вас знову не прийдуть, якщо ви почнете переказувати підручник. У нашій же системі наголос робиться на самопідготовку, навчальних курсів для аспірантів не читають, і потрібно складати лише один екзамен зі спеціальності. Існує (і не скрізь) тільки практика консультацій під час підготовки до цього екзамену. Аспірант сам планує свій час, оскільки дослідницька робота — основна. Важко сказати, яка система краща. Могла б бути й наша, якби підручники та матеріали для підготовки не були такими застарілими.

І ще один важливий момент. Для зближення з системою PhD можливість захисту дисертацій без аспірантури має бути скасована, проте її можна замінити розширенням заочної аспірантури.
Інтеграція України у світовий науковий і освітній простір — це напрям, якого не змінити. Вона може відбуватися і завдяки, і наперекір політиці нашої держави. Досі багато чого відбувалося наперекір. Тяжкі матеріальні обставини та умови праці вчених стимулювали масову еміграцію, але цим і збагатили світову науку. Замкненість нашої наукової спільноти й невідповідність загальноприйнятим критеріям оцінки результатів досліджень створюють додаткові проблеми, — але у неформальних відносинах критерії професійного рівня науковця спрацьовують досить чітко. Дійової програми повернення в Україну наукових кадрів з-за кордону немає, а те, що діється, дає чіткий сигнал до неповернення. Проте дехто таки повертається. Звісно, прикладка «доктор» (Dr.) до імені вченого більш звучна, ніж «кандидат», — але чи не потрібні тут зміни по суті? На мою думку, конче потрібні, особливо зважаючи на те, що деякі концепції в нашій системі атестації — більш передові і сприяють подальшому розвитку. Давайте стояти на них.

Олександр Демченко , 24 лютого 2012

Джерело:
dt.ua

Схожі статті

Напишіть відгук