Суттєву частину табору складали підготовані учасниками доповіді та практичні заняття. Ці заняття були суттєво відмінні від більшості університетських курсів. По-перше, відвідування було вільним. По-друге, був відсутній поділ на активних викладачів і пасивних слухачів. По-третє, в організації занять були прямо (через складання програми табору чи підготовку доповідей) чи опосередковано (через приготування їжі для тих, хто зараз слухає лекцію) задіяні мало не всі учасники. Мабуть, через цю причетність та можливість впливати на перебіг подій усіх заходів, включно з обговореннями технічних, побутових питань, заняття були такими інтерактивними, яскравими, різноманітними.
Найбільше вражень я отримав від заняття, присвяченого дослідженню політичного потенціалу танцю через групову танцювальну імпровізацію.
Танець для мене завжди був ритуалом, зміст якого був колись втрачений в тумані історії. А незрозуміле, з якими часто стикаєшся, викликає фобії, комплекси неповноціності. Ти намагаєшся виконувати ритуал, як усі, але відчуваєш неприродність, награність, штучність ситуації. Боїшся танцювати неправильно, боїшся бути висміяним. Особливо дивними мої страхи здаються зважаючи на те, що я 5 років займався бальними танцями і загалом люблю рухатися, коли це не стосується цих ваших дискотек. То що ж зі мною? Нестача волі? Травми дитинства?
Саме з такими хмуренькими думками рушив я на пляж, де проходило танцювальне заняття. Рушив, бо було очевидно, що люди отримують задоволення від танців, при чому не споживацьке, тож я як справжній гедоніст мусив розібратися що там до чого.
Опишу, як усе проходило. Ми розляглися на пляжі і зосередившись на собі стали почергово напружувати і розслабляти різні частини свого тіла. Потім ми поекспериментували з доторками, спробували повідчувати несподіваними ділянками свого тіла себе і навколишні предмети, попереносити вагу з одних частин себе на інші, прийняти незвичні пози.
Весь цей час товаришка, яка координувала заняття, не вказувала нам що саме і як робити, лише подавала ідеї, а ми самі досліджували себе, кожен у своєму темпі. Коротше — в найкращих традиціях лібертарної (вільної) педагоіки!
Далі координаторка запропонувала нам порухатися вільно в деякому обмеженому просторі, по черзі встановлюючи зоровий контакт з різними учасниками та учасницями заняття, а через деякий час — обрати когось принципово відмінного від нас і просто постояти навпроти, дивлячись у вічі. Зі слів багатьох учасників, це виявилося не так просто. Сам я люблю розглядати людей і часто потерпаю, коли вони питають “що? чого дивишся?” бо думають, що я збираюся щось сказати чи зробити. Тож я був радий опинитися в ситуації, коли витріщання є доречним.
Далі ми пересувалися довкола одне одного, не розриваючи зорового контакту. Ми змінювали відстань між собою і поступово додавали різні танцювальні рухи. При цьому координаторка радила не тільки придумувати черговий рух і спостерігати реакцію партнера чи партнерки, а і самому реагувати на його чи її дії. Я постарався дотриматися цієї поради і згодом у мене виникло враження, що наші спільні з партнеркою рухи (які вже чимось нагадували танець) перестали бути задумом когось одного з нас і стали по справжньому колективною дією, прикладом коли можуть співіснувати свобода і рівність.
Наступною вправою були доторки до інших учасників групового танцю. Я миттю подумав, що це буде щось стрьомне, адже з доторками до чужого тіла пов’язано чи не найбільше усяких моральних заборон. Вихід, який запропонувала кординаторка здався мені винахідливим: вона сказала нам закрити очі. Дійсно, коли ми дивимося на людей, ми взаємодіємо з ними як із суб’єктами суспільства з усіма обмеженнями, яке воно накладає. Коли ж ми сліпі, доторк носить характер, близький до чисто дослідницького. Ми розвідуємо місцевість навколо себе, не дуже зважаючи, якими статями, культурами чи розумами вона наділена. При цьому ми обережні як ніколи. Я став торкатися і гладити усіх кого відчував навколо себе, як до того робив це із собою і неживими предметами. “А що, як ми намацаємо щось зайве?” спитав хтось. “Перепросите”, — відповіла координаторка. “Думаю, нічого страшного не трапиться”. Також вона порадила торкатися всього незвичними частинами тіла, ліктями чи ікрами, наприклад. В такий спосіб зменшиться ймовірність намацування того, що знайоме і соромне. Я знов послідував пораді і не пошкодував. Мій мозок отримував купу принципово нової інформації про форму і твердість простору довкола мене. Виходячи з припущення, що я можу в даний момент торкатися кого і чого завгодно, мозок вибудовував картину довкілля оминаючи сутності, які я встиг вибудувати очима за мої 20 з гаком років. Я не знав кого я торкаюсь, я не знав навіть скільки його (чи їх?). В якийсь момент ми нам запропонували завмерти доторкнувшись до кількох осіб, а потім — відкрити очі. Як і очікувалось, дійсне виявилося майже протилежним до сконструйованого уявою. Вже тут слід задуматися, чого варті наші уявлення про красу, привабливість, тілесність, коли вони миттю руйнуються таким от простеньким сліпим експериментом.
Потім ми потренувалися переносити вагу одне на одного. Повільно і з відкритими очима, щоб не завдати шкоди. Оскільки, кінестетичні вправи потребували досить великої уваги, особисто я більше думав, скільки чиєї ваги зараз на мені та на скільки сильно я тисну на інших, ніж про те ким є ті, з ким я взаємодію як особистості. Тож я, як і в попередній вправі, не сильно заморочувався суспільними нормами. Щоправда, дуже сильно відчувалася присутність координаторки. Вона знала більше способів взаємодії, ніж інші, і її дії були сильно відчутними. Вона виглядала на нашому тлі яскравою особистістю.
Наприкінці заняття мені вже хотілося не слухати, а розповідати, в чому полягає політичний потенціал танцювальної імпровізаці 
Наша товаришка-танцівниця порозказувала нам, як працює імпровізація в різних конкретних випадках. Наприкад, як танець (або ж гра у бадмінтон:) у публічних місцях допомагає відчути вулиці міст як свої власні, а не відчудженні, в яких можна робити лише вкрай обмежений перелік дій. Або, як танцювальна імпровізація допомагала різним спільнотам вирішувати свої побутові конфлікти. Або нарешті, як споглядання і участь у спонтанно утвореному колективними діями танці ілюструє можливість і дієвість самоорганізації як засобу втілення складних глобальних задумів шляхом простих взаємодій між індивідами.
Наостанок, я хотів би відзначити наскільки все ж особисте є політичним, або розповісти як я через кілька днів після танцювальнгого заняття натхненно і розкуто гоцав на вечірці навколо вогнища (що один мій любий товариш подумав, що я таки зрадив своїм принципам і набухався), але це все одно не буде логічним завершенням розповіді.
Натомість, зроблю кориснішу справу і розповім трішки про організаторку нашого заняття. ЇЇ звати – Ніна Ходорівська, вона зараз пише магістерську роботу на програмі з міжнародного дослідження перфомансу в Університеті Хельсінкі (Фінляндія) та Університеті Уоріку (Великобританія) в жанрі performance-based research. Випускниця Києво-Могилянської академії за фахом Культурологія. Випускниця Київського державного коледжу естрадного та циркового мистецтв, кафедри пантоміми. Мім, танцівник, викладач пантоміми, танцю, акробатики та сценічного руху.
11-23 вересня вона проводитиме в Києві майстер-клас з free dance “Політичне через танцювальну імпровізацію”. Деталі можна дізнатися у вк і фб .
Сашко Лихенко