Прокинувся як завжди просто. Після сну завжди все просто. І завжди все як завжди. Лише потім після короткого перепочинку пам’ять починає працювати і ти починаєш згадувати. Згадувати, наприклад те, що зв’язався з якимись (!) радикалами. Принаймні, так було зі мною. Принаймні, саме так здавалось тоді. Але про все по порядку.
Не скажу, що «Пряма дія» стала для мене якоюсь несподіванкою. Ще у підлітковому віці під враженнями, виплеканими фантастичними романами Єфрємова та Стругацьких, я мріяв про щось таке. Про чистий юнацький ідеалізм, про нестримну боротьбу за його втілення, про вірних у цьому товаришів-соратників. Можливо тому, коли я побачив, що ПД першого квітня проводить якийсь збір-конференцію, після деяких роздумів подав туди заявку.
Тут, разом з тим, треба зазначити, що «Пряма дія» трохи запізнилась. Нічого не знаючи про існування такої профспілки, я почав намагатись втілювати свої амбітні ідеалістичні плани іншим, більш відомим мені шляхом – через університетське самоврядування, а саме за допомогою “Наукового товариства”. Тоді мені ще вірилось в чисту і незбориму можливість вільного реформаторського досягнення позитивних перемін.
І ось надворі стоїть кінець березня, і хоч я вже майже рік на посаді голови НТСА (Наукового товариства студентів та аспірантів), і хоч в мою власну голову починають закрадатися деякі сумніви, я ще впевнено стою на реформаторській платформі. Щойно закінчив організовувати міжнародну конференцію, провів конкурс есе та презентацію для першокурсників кафедр. І байдуже, що на конференції були здебільшого учасники із самої ж Шеви задля балів на магістратуру, байдуже, що есе подали тільки «під батогом і пряником» одного із замдеканів, байдуже, що на останню з презентацій взагалі ніхто не прийшов. Все одно, ідей – море, перспектива – очевидна, словом поле роботи намічене.
Тому коли мені (вочевидь у відповідь на подану заявку) подзвонив невідомий і представився Андрієм з «Прямої дії», я остерігся. Просто підписати до розсилки для ознайомлення він мене не хотів (о, боже, в них можуть бути якісь шпигуни!), пропонував перетнутися. Я, в свою чергу, сказав, що зараз надто зайнятий і запропонував подзвонити пізніше – це перетинання і потенційна «перевірка на вшивість» мене справді збентежили. До того ж, коли паралельно я прокладав такі перспективні проекти в НТСА… І на цьому моє знайомство з «радикалами» із ПД цілком могло б закінчитись. Я би прокинувся одного весняного ранку, ще раз порозкидав би мізками вдень і увечері розважливо би вирішив їх уникати. Так запевне би і сталось, якби не один випадок… Випадок, що фактично проклав мені дорогу туди.
Через декілька днів після дзвінка до мене підішов замдекана із наукової роботи, мій безпосередній «шеф». Мовляв, Тарасе, ти тут непогано працюєш, але треба провести ще одну конференцію через тиждень. Я, звичайно, оторопів – через тиждень?, для чого?, ми ж нічого нормального не підготуємо. Треба, Тарасе, треба, в нас Тиждень науки на факультеті… Звичайно, цей «тиждень» я теж хотів провести гідно, але можливо якийсь брейн-ринг, якесь ЧГК, зрештою публічно підвести підсумки конкурсу есе. Але конференція? Повне безглуздя! І тільки згодом, декілька днів по тому, вже не безпосередньо від «шефа», а через уповноважених «депутатів», я дізнався, що вся ця конференція до «тижня» проводиться не просто так, і навіть не зовсім тому, що так здалося потрібним замдекану, а тільки тому, що є план, план затверджений ректоратом. І щоб забезпечувати успішну звітність, щоб уникати зайвих претензій, щоб тримати при собі «тепле місце», зрештою, щоб університет виглядав – так, саме щоб виглядав! – найкращим. План треба виконувати. Завжди. Не дивлячись ні на що. Така політика університету Шевченка.
І я, як голова студентського самоврядування і взагалі як «неостання» ланка у вертикалі наукових функціонерів, повинен був забезпечити проведення конференції. Як? Схема дуже проста – всім учасникам певні навчальні бонуси. Пару оголошень по курсам, повідомлення на інформаційну розсилку факультету і… О, диво, назбирується пристойна кількість людей! Звичайно, до змісту тез ніхто особливо не придивлявся, точніше, на відміну від мінімальної вичитки звичних студентських конференцій, на них не дивились взагалі. Проходило все: і минулорічні статті, і цьогорічні курсові, і, навіть, не дуже зашорені тексти з інтернету. А дирегувати же всім цим «науковим» дійством довелося мені…
Звичайно, конференція пройшла успішно (куди їй інакше дітися?), а мій «організаціний талант» деканат всіляко вихвалював (ще й похвальний диплом у придачу дали!). Але я почував себе безнадійно адміністративно згвалтованим… Ні сил, ні натхнення робити більш нічого не було. Така очевидна до того перспектива розвіялась як ранковий туман.
Тому на цей раз я вже сам набрав Андрія з ПД, попередньо відшукавши його вже забутий номер в масі «отриманих дзвінків». Домовилися швидко. Як виявилось обоє будемо на конференції «Мистецтво після кінця світу». От після її закінчення і зустрілись. Звичайно, ніякої «перевірки на вшивість», якої я так боявся, не було. Я просто безпосередньо познайомився з Андрієм і ще компанією активістів та активісток (привіт, фемінізм! – особисто з гендерною рівністю я теж, до речі, познайомився там). Всі мені здалися людьми адекватними, привітними і, що головне, цікавими. Тому жодних перепон далі не було і дорога до мого ангажування у ПД відчинилася.
А далі все було за наростаючою. Спочатку перші збори профспілки, де дізнався про дивовижний тоді для мене метод прийняття рішень консенсусом (а не більшістю!). Потім перше травня із незалежними лівими, де вперше побачив і, власне, прийняв участь в такій багатолюдній ході. Далі перша для мене акція ПД в універі – «Выстрел в коленку», на якій наочно переконався, що у супротиву є безліч альтернативних форм, в тому числі у вигляді мистецького дійства. Врешті, літній профспілковий табір – казковий тиждень проведений в Криму з компанією однодумців у атмосфері щоденного свята та обговорень освітніх змін.
І ось вже осінь. І ось я вже повноцінний активіст. Роздаю листівки, проводжу презентації, організовую мітинги. Звичайно, не всі розуміють таку активність, дехто, взагалі, вважає за краще ігнорувати її наявність. Мовляв, ніякий це в Саламанюка не «камінг-аут», просто завербували його в радикальну партію і працює він там за гроші, ну, щоб університет наш найкращий паплюжити. Що й казати, від таких пліток мені хочеться реготати (ригати?). Настільки вони абсурдні. Далі вже й не вигадаєш. Радикальна політична партія?! Це профспілка анархістів-синдикалістів (які гидують державою, не те що партіями!)? Гроші за дискредитацію вишу?! Це з добровільних профспілкових внесків, чи що? Найкращий університет?! Це там, де на так звані «конференції» раптово зганяють учасників, бо так треба для звітності?
Коротше, друзі, якщо ви ще не зрозуміли, «Пряма дія» – абсолютно добровільне, неієрархічне, непартійне і некомерційне утворення. Звичайно, за це прямодійцям часто доводиться розплачуватись – вільний час, репресії від адміністрації, цькування від ультраправих і таке інше. Але ми йдемо на це. Йдемо, бо розуміємо, що тільки так, разом, намагаючись розворушити все те болото, яке називається сучасною українською системою освіти, і направляючи його в напрямку самоорганізації і самоосвіти, можна чогось досягнути. А якщо ви зрозуміли все це, раджу і вам самим задуматись, в якому «найкращому» виші вчиться кожен із вас. Задуматись і почати писати вже свою особисту історію ангажування до вирішення наших з вами освітніх проблем.
Автор: Тарас Саламанюк (на фото).