У сучасному суспільстві нерідко піднімаються питання покарання, правомірної та неправомірної поведінки. Абсолютно всі так чи інакше зтикались з цими проблемами. Найяскравіші спогади про знайомство з неправомірною та правомірною поведінкою, дисципліною, покараннями за порушення певних норм зазвичай зв`язані із шкільним життям та вихованням у шкільний період життя. Сучасна педагогіка авторитарна, широко використовує дисципліну, абсолютуючи її, а разом з нею широко застосовую покарання за її порушення. При цьому встановлені правила для нинішньої системи освіти правильні тому що вони правильні і не терплять будь-якої критики.

Призвичаєння до дисциплінованої поведінки зазвичай відбувається у сім`ї, та найактивнішу роль у цьому процесі перебирає на себе школа.

Всім зрозуміло, що, потрапляючи до школи дитина перестає бути особистістю, а перетворюється на типового нетямущого учня, котрому потрібно заштовхати знання у голову. І тут постає питання дисципліни. Для того, щоб із школярем було легше впоратися, поставити його під контроль та уникнути протидії, школа використовує свій авторитаризм, котрий не може обійтися без покарань.

У школі покарання використовуються для того, щоб відмежувати хороше, позитивне діяння від негативного. Однак робить школа це у доісторичний спосіб – шляхом заподіяння страждань правопорушнику (зазвичай моральних), щоб потім той не відважувався скоїти порушення під страхом знову бути покараним і знову пережити страждання. Покарання в цьому випадку є інструментом терору. Хто буде порушувати, той буде страждати.

Так само з іншої сторони використовується «метод пряника» - заохочення. Заохочення у вигляді оцінки чи схвалення перед усім класом, нагорода грамотою за те чи інше діяння… Це виховує у школярі елітарність та кар`єризм, а нерідко й зневагу до інших. Результат – у школяра починаються проблеми, адже він не може уникнути приниження; згодом у нього починаються проблеми з навчанням, або з психікою, а частіше і те і інше.

Оскільки вчителям зазвичай байдужа особа учня, то й учень ставиться байдуже до вчителя. Зароджується неповага до старших, а закомплексованість нерідко підштовхує, в кращому разі, до байдужого ставлення до навчання і знань, а в гіршому - до "протестних" настроїв. Оскільки вони ще не сформульовані, протест переходить з протесту проти певної системи до протесту проти покарань. Такий протест підштовхує учня до шкідливих звичок, асоціальної девіантної поведінки, яка в свою чергу приводить до злочинного оточення.

Таким чином, школа або ламає особу, привчаючи її до дисциплінованої поведінки, котра необхідна у подальшій експлуатації людини, або допомагає їй аргіналізуватися. Бувають і винятки, коли учням вдається зберегти свою індивідуальність, людяність, запал життєвих сил, прагнення до знань та відкриттів, радість навчання, - та, на жаль, це всього лише винятки.

Подолати відчуження учня від школи, від радості пізнання та насолоди навчання можна лише одним способом – відмовитися від капіталістичного підходу до освіти. «В учнях потрібно бачити перш за все людей, а не сховище знань, котрі потрібно засвоювати, засвоювати і засвоювати», - пише Сухомлинський. І справді, при відмові від типової капіталістичної педагогіки, де учень - всього лише об’єкт навчання, і перейшовши до лібертарної педагогіки, де учень – суб’єкт навчання, вирішуються надзвичайно багато освітніх проблем, починаючи від незацікавленості до знань і закінчуючи зневагою до суспільства і злочинністю.

Якщо дітей не примушувати і не приковувати їх ланцюгами до парт, а надати змогу самим навчатися, зацікавити їх у пізнанні, то вони досягнуть набагато кращих успіхів у навчанні, а головне - залишаться самими собою, і в них не погасне бажання навчатися. «Головне - щоб світ природи, гри та краси, музики, фантазій, творчості, оточуючий дітей до школи, не закрився перед дитиною дверима класу», - стверджує Сухомлинський.

Знання стають дійсно цікавими, коли вони тісно пов`язані з навколишнім світом, і головне завдання – оживити їх, а учнів вивести із пасивного стану засвоєння знань у стан активний, перетворити їх із об`єктів на суб`єкти навчання. При лібертарному підході учень перестає бути низшою істотою, котру постійно потрібно контролювати, аби нічого не сталося, і метод «пряника й батога» стає непотрібним. Насилля над учнями нічого, окрім безсилля вчителя, не показує, а зацікавлення в розумовій праці, цікавість до навколишнього світу, до природи, естетики, мистецтва, творчості виховують моральність особистості і самодисциплінують набагато краще за будь-які заборони та покарання.

Окрім виховання особистості, лібертарна педагогіка вчить самостійно, а головне - критично мислити. Вона виховує справжніх особистостей, котрі разом не утворюють стада, а складають вільне, емансипативне суспільство. Тож майбутнє за народною освітою і лібертарною педагогікою.

товариш Фантом,
"Пряма дія"