Холодного лютневого дня Анрі Ланглуа дізнався, що він більше не є директором паризької Сінематеки, а сам кіноархів позбавлено державного фінансування. Поклопотав за це міністр культури Андре Мальро власною персоною. Напередодні Ланглуа в чергове відмовився переводити свою фільмотеку на вогнетривку плівку, що стало останньою краплею для бюрократів із міністерства. На той момент витівки директора-«дивака» вже порядком набридли французьким чиновникам, а горючі плівки встигли призвести до двох пожеж в Сінематеці. Однак, Лагнлуа стояв на своєму: старі носії були для нього єдиним справжнім способом показувати свої стрічки. А це справа принципу.

На дворі стояв 1968 рік. Відомі події «Чевоного травня» будуть іще попереду. Зимою Париж жив своїм неквапливим міщанським життям. І хто знав, що пристрасті навколо Сінематеки стануть передмовою весняних студентських бунтів.

Ця замальовка 44-річної давнини як дві краплі води нагадує нинішню ситуацію із закриттям Центру візуальної культури при Могилянці.

Так, саме закритям! Адже скільки б адміністрація академії не розмахувала формулюванням «призупинення» і «реорганізація», всім зрозуміло, що єдине бажання могилянських бюрократів – позбутись ЦВК у його нинішньому вигляді. І, не в останню чергу, позбутись персонально директора Центру Василя Черепанина – «головного траблмейкера» академії.

Та повернімось на пів століття назад. В 50-х роках, а можливо й раніше, Сінематека стала кульовим місцем для паризької молоді та інтелігенції. Там відбувалось щось, без малого, магічне – там показували кіно. На той час кінотеатри вже дано увійшли в повсякденне життя, але у Палац Шайо, де знаходився архів Анрі Ланглуа, приходила найбільш вибаглива публіка. На колекції фільмів дивака-анархіста зростало усе покоління режисерів французької «Нової хвилі», які називали себе «дітьми Сінематеки».

Але звідки такий галас навколо кіно? Річ у тім, що іще з довоєнних часів авангардний кінематограф вважався по-справжньому революційним медіумом, який дозволяє безмежно експериментувати і створювати нові реальності. Кіно притягувало молодь і формувало її. «Переважна більшість із тих десятків тисяч, що будували барикади і бились з жандармами, прочитали 2-3 такі [теоретичні] книги, - згадує історик Олександр Тарасов. - Зате всі дивились кіно. Цілком конкретне, «своє»: кіно «нової хвилі» і, насамперед, фільми Жана-Люка Годара. Коли перші стрічки «нової хвилі» вийшли на екрани, майбутнім травневим бунтарям було по 10-15 років. Самий час закладати основи світогляду».

Раніше було кіно, сьогодні – сучасне мистецтво. Conteporary art – це не тільки (не стільки) аукціони чи розваги для широкої публіки, але сфера досліджень і суспільних дискусій. Не розуміти таких елементарних речей – означає перебувати у варварському контексті. Можна тисячу разів критикувати політику комерційних галерей, але на виставки в ЦВК глядач ходив «працювати» - тобто займатись рефлексіями, обговорювати, уявляти. Сінематека створила новий тип глядача, ЦВК займався рівно тим же.

Не дивно, що автономний осередок кінематографу – цей розсадник вільнодумства - так дратував міністра Мальро. Не має жодних сумнівів, що дратує сьогодні президента Могилянки – реакціонера і консерватора Сергія Квіта. Його дратує мистецтво і знання, які ставлять під сумнів статус-кво.

Так само як і Сінематека, за три роки свого існування ЦВК став знаковим місцем, нехай і скромнішого масштабу. Де послухати лекції, які не почуєш на парах? Де побачити соціально-критичні виставки? Де дискутують про можливість утопії? Сотні молодих і не дуже людей вже протоптали доріжку до Центру візуальної культури, як колись до Сінематеки.

Якщо існує дежавю, то це воно! Погляньте на причина й обставини закриття ЦВК – вони один в один повторюють «справу Ланглуа». Та ж істерична ненависть до «неформатної» інституції. На засіданні Вченої ради Могилянки, яка прийняла скандальне рішення, віце-президент Володимир Моринець в істериці стукав кулаком по столу… Такий же по-бюрократичному ідіотський привід закриття. Тільки замість горючої плівки, звинувачення у «ненауковості» та пропаганді порно. А ще – особиста неприязнь до фігурантів справи. Сергій Квіт навіть не приховує, що після відвідин виставки «Українське тіло» слово «лайно» він вжив не стільки щодо робіт художників, скільки на адресу директора ЦВК Василя Черепанина.

Протягом тижня після усунення керівництва Сінематеки, шістдесят режисерів, серед яких Чарлі Чаплін і Акіра Куросава, виступили із заявою на підтримку колишнього директора. ЦВК також підтримують. Українська і міжнародна арт-спільнота – критики, художники, галеристи - практично одноголосно, за винятком відвертих фріків, висловила солідарність із Центром.

З приводу свого звільнення Анрі Ланглуа згадував: «Це була дуже дивна історія, наче я був присутній на своїх похоронах. Уявіть, що на ваш похорон зібралось багато народу, щоб провести на цвинтар. Серед них одні вас люблять, інші ненавидять. Я ніколи не думав, що мене любить так багато людей».

О шостій вечора 10 лютого біля дверей закритої Сінематеки зібралось кілька сотень прихильників: студентів, кінокритиків, режисерів.

«Уряд зневажає митців. До Ланглуа хочуть приставити поліцейського!», - виголошував ще молодий на той час Жан-Люк Годар.

Бунт часто приходить тоді, коли його не очікують. Вже 14 лютого на площі Трокадеро зібралось три тисячі людей, які прийшли висловити солідарність із Сінематекою та її опальним директором. На підступах до майдану гуртувались поліцейські. Не пройшло і кількох годин, як почалися перші сутички. Згодом 14 лютого увійде в історію Франції як «День поліцейських кийків». А далі були ще більші акції протесту, заяви солідарні режисерів і кінокритиків, окупація протестувальниками Сінематеки…

Ключ – предмет символічний і для ситуацій з ЦВК і Сінематекою. Взявши ключ, президент Могилянки власноруч закрив виставку, привласнивши собі право одноосібно вирішувати. Ключ як власність і символ влади. В квітні 1968 року після кількох місяців боротьби Анрі Ланглуа у супроводі судового пристава зайшов у свій кабінет. На столі він побачив коробку з-під плівки. У ній він знайшов двокілограмову зв’язку із 68 ключів від усіх приміщень кіноархіву. Це означало перемогу.

Чи повернуть ключі Черепанину? Мають повернути! Відмовитись від Центру візуальної культури – означає визнати протилежний проект. Культурний проект Квіта і «групи підтримки» із ультраправих партій – тобто їхній «глечик духовності», антисемітську писанину Шкляра та весь ура-патріотичний шлак. Яка провінційність, панове! Така культура цікава лише іноземним туристам, які шукають екзотики в ресторанах української кухні. На щастя, Могилянка вже надто сильно змінилась за останні роки, щоб цей проект переміг. Але це не відміняє необхідності боротьби за ЦВК.

27 лютого ми вийдемо на першу акцію протесту. І, що цілком можливо, не останню. Наша задача зробити так, щоб відчуття Анрі Ланглуа – побачити масу людей, які його люблять – стали продовженням цього дивного дежавю. Ні, стривайте, це не заклики любити лідера ЦВК, чи зневажати Квіта. До біса усі персоналії! Важливо, щоб Центр візуальної культури, як простір критики і дискусії, знову відкрився.

Нехай Могилянка провалила тест на внутрішню демократію. Тепер важливо, щоб українські студенти скласти іспит на солідарність, шпаргалки до якого вже дано написані у Парижі.

Андрій Мовчан, Пряма дія - Київ