Всю зиму 2002-го року Віденський університет страйкував. Щось їм не додали з міністерства освіти, і продвинуті студентські страйкоми вивели з аудиторій радісну повсталу масу. Я так і не зрозумів, про що там ішлося, здається, про зменшення пільг, про скорочення навчальних фондів, якісь чергові вияви побутового фашизму, одним словом. У нас на подібні речі ніхто не звертає уваги, наш студент лінивий і скептично налаштований, їхній — довірливий і соціально зайобаний.

Мені не надто вірилось, що питання скорочення навчальних фондів може зібрати кількатисячний мітинг, я бачив різні мітинги, я бачив, як важко вони збирались і як легко розсотувались. Але виявилось — можна. Університет у ті дні нагадував вокзал у прифронтовій смузі, де-небудь на прикордонній території поміж Україною і Угорщиною, або Угорщиною і Хорватією, коридори були заповнені п'яними анархістами, обкуреними лесбійками, циганками на теплому вранішньому кумарі, голомозими викладачами, котрі перейшли на бік повсталого народу, албанськими прибиральницями, котрі намагалисьдати усьому цьому лад, і просто випадковими лібералами,котрим традиційно нічого робити. Навчатись ніхто не хотів. Натовпи снували коридорами, сиділи в кав'ярнях, пили каву з автоматів, курили гаш в телефонних кабінках, ділились піцою з поліцейськими і співали революційних пісень. Навіть не знаю, чи їм вдалось відстояти свої права, очевидно, все ж таки вдалось, бо на якусь мить університет заспокоївся і студенти повернулись до аудиторій. Але всього лише на якусь мить — почалася американська окупація Афганістану і вони знову вийшли на вулиці. Аудиторіями гуляв свіжий весняний протяг.

Університет є для цього ідеальним місцем. Кращого місця просто не знайдеш, з огляду на адміністративну схему і почуття студентського братства, саме тут і має відбуватись найбільш героїчна й відчайдушна боротьба за виживання. Я часто думаю про це, дивлячись на Харківський університет. Скільки їх там навчається? Тисяч десять? Чим вони там займаються, чому ніколи не вийдуть на вулицю і не скажуть, що саме вони думають про систему освіти, або просто про систему, або просто — що вони думають. Адже вони щось думають, не може ж бути, щоби вони там покірно конспектували п'ять років різну лажу про квантову механіку, згадуючи потім із любов'ю все життя теплі й затишні аудиторії, в яких вони п'ять років пережовували тягучу, помірно дозовану жуйку вищої освіти. Чому вони завжди мовчать? їх же там десять тисяч. Десять тисяч! Десять тисяч — це районний центр, десять тисяч — це армія Махна в хороші часи. Чому вони весь час дозволяли використовувати себе як гарматне м'ясо, виґаняти себе на мітинги і концерти, тримати себе в гуртожитках і лабораторіях, доки назовні, на вулиці, відбувались найцікавіші й найнебезпечніші в цьому житті речі, відбувалось, власне, саме життя.

Їх цьому ніхто не вчив, я розумію, але, зрештою, чому тут уч:ити? Річ нескладна: одного разу ректор виписує черговий драконячий указ, наприклад, указ про підвищення цін на харчування в університетській їдальні, або, скажімо, вводить талони на макарони, коротше, щось жахливе й антигуманне, він і робить це, власне, не з причин якихось особистих моральних недоліків, скоріше по інерції, одним словом президент нагинає міністра, міністр нагинає ректора, ректор вводить талони на макарони, так і зароджується диктатура. Зранку студенти приходять до їдальні і несподівано для себе стикаються з черговим виявом жахливої несправедливості — їхні улюблені макарони, єдина річ, яку вони могли собі тут дозволити і завдяки якій вони взагалі весь цей час тримались, виявляється, тепер за талонами! I тут (це найбільш відповідальний момент, увага) хтось, хтось цілком випадковий, не активіст і в жодному разі не представник національно-демократичних сил, говорить — послухайте, друзі! друзі, говорить він, послухайте, послухайте уважно — ви чуєте що-небудь? ні? правильно, я теж нічого не чую. А знаєте чому? Тому що жоден із нас нічого не говорить, ми просто стоїмо мовчки і навіть не заперечуємо, навіть не обурюємось, у той час, коли нас позбавляють найнеобхіднішого. Я маю на увазі макарони. Ми мовчимо і навіть не заперечуємо, коли нас використовують як, гарматне м'ясо, коли нас зачиняють у гуртожитках і лабораторіях, в той час коли там (він показує за двері їдальні) відбуваються справді цікаві й небезпечні речі, там (він знову показує) відбувається життя! А нам у цей час забивають голови якоюсь лажовою квантовою механікою! I ось тут, після слів про квантову механіку, всіх прориває. Всі починають кричати і вимагати справедливості, для початку актив, бойова група, так би мовити, повністю захоплює їдальню, на крики прибігає охорона, але туттаки отримує по голові. Скандуючи, натовп виносить на своїх плечах охоронців, ламає загорожу при вході (в нормальному університеті не повинно бути жодних загорож при вході!) і викидає охоронців під пам'ятник засновнику університету, почесному громадянину міста Харкова Каразіну Василю Назаровичу. Почесний громадянин Василь Назарович гидливо відступає вбік і обтрушує штанину.

Студенти забарикадовують центральний вхід і проводять у холі стихійний мітинг. Пари на нижніх трьох поверхах перериваються, на крики прибігаєдекан фізикоматематичного факультету, але його туттаки топлять у принесеному чані з макаронами. Криси встигають донести ректорові, ректор хапається за голову, потім за телефон, дзвонить кудись і просить підтримки. Після цього він викликає деканів, котрі ще залишились живими, і наказує за допомогою активістів, відмінників і завгоспа перекрити ліфти і сходи, починаючи від четвертого поверху. Університет повністю блоковано — з першого по третій поверхи займає страйком, з четвертого і вище сидить ректор, з активістами, відмінниками і завгоспом. До центрального входу під'їжджає беркут, знаходить побитих охоронців і пробує штурмом захопити хол. Страйком приносить з військової кафедри макет кулемета Дегтярьова і ставить його в холі, проти головного входу. Беркут залягає. Ректор погоджується йти на переговори. Страйком чекає внизу, але варто лише ректору спуститись з четвертого поверху на третій, як повстала маса захоплює четвертий поверх і швидко рухається вгору. Ректор стоїть в порожньому холі і нічого не розуміє. Снайпери тримають його, на всяк випадок, під прицілом. Бійці беркуту починають повільно рухатись вгору, знаходячи в коридорах пошматовані і перемазані макаронами портрети президента. На четвертому поверсі вхід перекрито. Беркут намагається використати черемху, але в корвдорах університету погана витяжка, оскільки ректор економив не лише на макаронах, і газом труяться самі беркутівці. Це дає страйкому можливість виграти якийсь час. Студенти захоплюють останні неторкані буфети на горішніх поверхах і вриваються до великої фізичної аудиторії, після цього вони відчиняють вікна і викидають униз портрети Лобачевського і, для ефекту, старі телевізори, котрі вже давно не працюють. Розбиваючись, телевізори вибухають, ніби підводні міни. Містом натомість повзуть чутки про нечувану за своєю зухвалістю і громадянською мужністю студентську акцію, близько шостої вечора, щойно після важкого десятигодинного робочого дня під університет стягуються ліві активісти з київського і московського районів, бачать під університетом побитих олоронців і потруєних беркутівців і починають між собою брататись. Урешті-решт, побитим охоронцям у цій ситуації не лишається нічого іншого, як теж гочати з усіма брататись. Деморалізований і позбавлений останньої підтримки ректор йде на поступки ; підгїисує ряд указів і декретів, крім усього іншого — декрет про власне звільнення. Студентам пропонують спуститись униз, але вони не поспішають, влаштовуючи у приміщенні великої фізичної аудиторії цілодобову трансову паті на честь загальної перемоги.

На вахті завжди стоїть охорона. До університету мене зазвичай не пускають, приймаючи, очевидно, за збоченця. Навіть не знаю, що сказати.